Коли треба було назвати батька, то виявилося, що Боліна його не знала. Добра жінка, що сама не одне зазнала на своєму віку, сердилась і обурювалася: такою вже дурепою вона ніколи не була! Та, правда, це вже як хто собі хоче!
Коли відняти вісім крон від дванадцяти місячних, то, хоч як рахуй, лишається тільки чотири. Проте Боліні було радісно й легко на серці. Вона залишила дитину під ласкавою опікою названих батьків, а сама знову пішла в найми. Немов святковий смолоскип, вступила вона тепер у життя, осяйна й радісна, багата в своїй убогості — в захваті від своєї недокрівної дитини й чотирьох крон. І вона так уміла ними повернути, що їй ставало не тільки на власні потреби, але й на вбрання дитині та на маленькі подарунки названим батькам, щоб ті добре піклувалися про малу.
А пам’ятливе життя твердо й ретельно зробило нове коло, достоту подібне до першого.
Все повторилося — і щоденні злигодні, й поодинокі проблиски сонця, і десь через рік Боліна знову побувала в тій самій родині і пунктуально, мов дрібний крамар, внесла свій другий внесок, такої самої ваги й статі, як і перший. Вона аж сяяла з утіхи, бо цього разу запам’ятала, хто був батько дитини, — один молодий конторник з якоїсь фірми. Непогано, навіть сама добра жінка визнала, що таким знайомством не соромно будь-де похвалитися. Та як дійшлося до діла, то молодика того не пощастило відшукати.
А все ж то був, так би мовити, поступ. І коли вже добра жінка взяла Боліну під свою опіку, то тепер погодилась на чотири крони готівкою, а решту Боліна мала доплачувати натурою від майбутніх своїх господарів. Крім того, Боліна, мавши тепер великий досвід, могла вимагати чотирнадцять крон платні і дві крони залишати на власні потреби.
Боліна вкладалася в ті дві крони, тобто купувала дітям якусь одежину; їй самій нічого не залишалося. Вбрання її зносилось, і вона мерзла дужче, ніж перше, — особливо як плакала. Але не запеклася й ні на кого не нарікала; їй ніколи й на думку не спадало вимагати від життя більшого, ніж воно їй тепер давало.
Навпаки, Боліна безмежно пишалася своїми недокрівними дітьми, що робили неймовірні успіхи, — головним чином у витривалості, І пишалася тим, як вона про них дбала: нікому діти не коштували стільки, як їй, вона ж бо віддавала їм усе, що могла заробити! Найбільше її журило те, що нічого не можна було відкласти ані для дітей, ані на подарунки названим батькам. Бо хоч які ті були добрі, а все ж ця обставина, певна річ, відбивалася на дітях: з ними вже менше панькались, коли Боліна навідувала їх.
Як було домовлено, Боліна відсипала трохи то кави, то цукру, часом приховувала яєчко, пів французької булки, шматок м’яса. Але найбільше ощадила на тому, що сама недоїдала. Господиня, що вдоволено відзначала, який поганий у Боліни апетит, не могла збагнути, куди ж усе таки діваються харчі. І якось добачила, що служниця краде.
Боліна вся похолола, як її названо злодійкою. Вже понад тисячу років панівні верстви вправляються вимовляти це слово, і найпростодушніша господиня може сказати його так, що кров захолоне в жилах.
А Боліна до того ж не мала, сміливості відповідати на сварку; в глибині її єства ніколи не зроджувалося бунтарського почуття, що з нею поводяться несправедливо, в неї не було рішучості на сліпу відвагу, не було жадної підвалини до самоствердження — надто ріденька текла в ній кров. Боліна тільки зіщулилась і заплакала, як завше, коли на неї звалювалась біда; в її м’язах не додалося снаги. І та сумирність так подіяла, що вона уникла найгірших наслідків; господарі вдовольнилися тим, що просто вигнали її. А до цього Боліна вже звикла.
Так само було і в інших місцях; врешті вона найнялася до одного бухгалтера, що мешкав на четвертому поверсі великого будинку й водночас керував ним.
Їй призначено шістнадцять крон платні, але інших прибутків уже не було. Боліна попала до однієї з тих копенгагенських родин, що мають помешкання з ванною та ватерклозетом, але без комори. Дітей там не було, і в плиті ніколи не палилося. Сніданок — по одній порції — завше їм приносили з ресторану, а чого не доїдали господарі, те віддавалося служниці. Обідали господарі в місті, з приятелями, там, де водночас можна було розважитись. Ідучи, господиня залишала Боліні вудженого оселедця й дві скибки хліба з маслом. Щодня вудженого оселедця й дві скибки хліба з маслом, і на тому самому місці — на краєчку кухонного столу, коло зливальниці, в тарілочці, розмальованій блакитними квітами. Через той незмінний поживок втрачало терпець десь біля десятка служниць на рік.
Проте Боліна не обурювалася. Їй самій вистачило б оселедця й двох скибок хліба, та що нічого іншого не було, то вона, зібравшись перевідати дітей, загорнула все те в папір і простодушно понесла названим батькам. Ті образилися: мовляв, чи не має вона їх за жебраків? Хай іде геть із своїми недоїдками! Спантеличена Боліна поплентала додому, на ганку з’їла те, що несла, а тоді заплакала. Таким способом вона підбивала підсумок подіям.