Отже, в себе їй нічим було поживитись, але, бувши, властиво, невтомна, вона знайшла собі іншу раду: ходила попід кухонні двері в цілому будинкові й просила недоїдки, а служниці, знаючи, що вона найнялася до господарів, які не тримають харчів, тицяли їй у руки, що мали. Все те йшло названим батькам; вони знову поласкавішали, і Боліні теж усміхнулося сонце: їй самій не треба було багато їжі.
Приповідка каже, що дитина, раз обпікшись, боїться вогню, але не та, що замерзає з холоду. Боліна ладна була танцювати босоніж на жару, так її прибив життєвий мороз. Вона, звісно, не обпеклася промінням, що часом випадково падало на неї, тільки… довелося втретє загостити до тієї доброї родини.
Усе це означало ще чотири крони до колишніх дванадцяти, а вона ж заробляла рівно шістнадцять! Місце за нею збереглося, бо ніхто інший не міг там утриматися: отже, все-таки була якась опора. А вечорами Боліна вибирала на смітнику з попелу, що його висипали інші служниці, шматочки недогорілого коксу й продавала їх вугляреві, і таким чином завше мала зо дві крони на місяць. Доплата натурою теж побільшала, однак Боліна обходила всі кухні в будинку, забираючи недоїдки, зате помагала служницям у їхній роботі, впоравшись сама. Отже, названі батьки не худли.
Не легко було одягати тих троє диво-дітей. Купити вбрання Боліна не мала грошей, тому заходилась роздягати себе, перешиваючи одну по одній речі з своєї вбогої гардероби, аж поки зосталося тільки те, що на ній, і вона не лишень собі, а й іншим почала здаватися голою.
Тим легше проникало сонячне проміння крізь її тонке вбрання. Безтурботно й радісно, покладаючись на долю, недосвідчена, як і першого разу, пурхала Боліна, де трапиться, впиваючись ласкою чоловіків. Всі були такі добрі до неї, такі привітні, — вона не добачала між ними ніякої різниці. Та ночами, коли вона, уриваючи годинку зі свого сну, шила щось подібне до дитячої сукеньки, то часом згадувала господинь, їхню суворість і здебільшого просто плакала.
Фея, що стояла над колискою в Боліни, наділила її хистом черпати навіть з порожнечі гімни життю; з цього погляду Боліна схожа була на господа бога, що створив світ з нічого і все ж таки вважає його за вельми гарний. Тільки тому, що вона ніколи не докопувалася до дна! її життя було немов щоденна пригода, кожен клаптик перкалю завбільшки з долоню, що його інші викидали на смітник, виростав у неї в найкращу дитячу сукеньку.
Аж ось Боліну заарештували. В однієї родини на поверх нижче пропала після вечірки з гістьми срібна ложка, а Боліна допомагала там служницям мити посуд за недоїдки. Хто ж бо, крім неї, міг узяти ложку? Адже всі знали, в якій вона скруті.
Ложка знайшлася, тож арешт виявився безпідставним, але він мав свої наслідки. Боліна все ж таки попала до в’язниці. В її комірчині знайшли безліч краденого. Чотирьох господинь з будинку викликали до суду впізнавати свої речі.
Вся здобич гамузом лежала на столі: клапті перкалю, клинці й смужки баї, шматочки стрічок, дірява білизна. Слідчий ласо поглядав на ту купу: вона була нічого не варта, але саме через свою безвартісність втілювала в собі ідею вищого правосуддя, що не ставить дріб’язкових питань, скільки все те коштує, а ревно береже сам принцип справедливості. Тут не йшлося про особу: Боліна не доскочила більшої б уваги в своїй справі, якби навіть була королева злодіїв.
Адже купа на столі — то ще не все. Викрито її непутяще життя — і її крадіжки! Кожне яйце, кожну зернину кави, кожну грудку цукру простежено на шляху від комори тих господарів, де Боліна служила, до житла названих батьків. Усе те вже минулося, оскільки нинішні Болінині господарі не тримали вдома харчів, так би мовити, перейшло до історії. Тепер лишень треба було довести, що, Боліна зовсім не змінилася, тільки змушена зовнішніми обставинами перекинутися на іншу галузь крадіжки.
— Ви впізнаєте це? — спитав слідчий, подаючи щось Боліниній господині.
То була стара, дірява одамашкова серветка, що в Боліниному світі знову зажила слави й шани як пелюшка. Господиня її впізнала, серветка зникла саме тоді, як вона збиралася її викинути. Вона вже хотіла про це сказати, та враз їй учувся своєрідний дух малої дитини з тієї випраної ганчірки, і вона збентежилась. Адже перед нею стояла служниця, повз яку вона місяцями проходила по багато разів на день, якій холодно й байдуже віддавала накази, немов то була машина, а вона ж — нещасне, затуркане створіння, що гнеться під непосильним тягарем життя, така сама, як усі люди, з їхніми невеличкими забороненими радощами й материнськими турботами. Авжеж, із материнськими турботами!