Ан-Марі усміхалася і, як я замовк, стала завдавати дитячі запитання, що з них видно було, як своєрідно переломлюється в її свідомості чуже й незвичне.
— Яка ж вона красна, тая далека сторононька! — сказала нарешті хвора, вдаючись до народних інтонацій. — Якби я була молодша, то поїхала б з вами. І напевне зуміла б звеселити вас. Але не шкодуйте: молодому й гарному скрізь добре — на світі багато ніжних рук, що захочуть пестити ваші шовкові кучері.
Здавалося, що в своїй сердечній чистоті вона хотіла згладити понуре враження, яке могла залишити по собі, тому й відсилала мене до молодості й до кохання.
— Там, куди ви поїдете, на вас чекає щастя в нагороду за те, що ви провели мене, стару бабу, в останню мою подорож! — мовила вона й позирнула на мене так лукаво, як тільки може позирнути людина, позначена тінню смерті; запалі очі її блиснули, глибокі зморшки на щоках позначилися ще чіткіше, ніби також хотіли взяти участь у тій лукавій усмішці, — колись-бо на тому місці були ніжні ямки.
Та нарешті Ан-Марі все-таки знемоглася. Ніч минула щасливо, морок огортав усе чуже й незнане для неї бентежним покровом. Тепер же, коли сонце встало над далекими вежами столиці, Ан-Марі лежала тихо, з заплющеними очима, не маючи снаги усвідомити дійсність. Денне світло немов розвіяло чари. Санітари, що прийшли по хвору з клініки, мусили виносити її на руках, а мене вона вже не впізнавала.
На операційний стіл їй не довелося лягати, — вона помандрувала далі в невідомий світ. Прочитавши про це в газеті, я не здивувався. Ан-Марі стільки років мріяла про ту подорож, і якщо вона й далі була така, як спочатку, то не так уже й важливо, що вона виявилася для сердешної жінки й останньою.
Берег мого дитинства
Ще й досі мало хто з величезного потоку норландських туристів забивається влітку до околиць містечка Нексе й дістає змогу намилуватися білим піском затоки Балка та найкращими, найсвоєріднішими на весь Борнгольм скелями — Пекельним і Райським горбами. Маленьке, гостинне містечко розсипалось по березі червоними й білими цятками будинків, подібне до коралового намиста, викинутого хвилею з моря, вкрапленого в навколишню пишноту і майже злитого з нею. Воно ненастанно й палко мріє, щоб потік туристів завернув до нього, та, видно, тим околицям назавше судилося бути незайманими. І, може, це й не велика біда.
Коли підпливаєш з моря, то за містечком, де підносяться вгору стрункі обриси вітряків, погляд перебігає, не затримуючись, по рівних плодючих ланах, — землю там продають дуже дорого, — аж поки раптом за півмилі від берега натикається на високий скелястий кряж: узгір’я, що на сході стрімко спадає вниз.
То граніт — твердий хребет земної кулі, що несподівано випнувся горбом і спав крутим вигином, поступаючись місцем найм’якшим і найродючішим у світі грунтам. Коло берега, за чверть милі на північ від містечка, граніт знову вигулькує назовні й кінчається чіткою межею: за нею вже йде оголений пісковець. Коли пильніше приглянутись, то видно, що то два цілком різні світи: стань одною ногою на граніт, а другою на пісковець, — і ти переступиш півмільйона років.
Мабуть, жаден мармур не має такого теплого відтінку й такої ядерності, як пісковець із Нексе. Та й навряд чи взагалі є в світі кращий і легший до обробітку матеріал за цей камінь, що на поверхні має блакитний колір, а в розрізі аж полум’яніє. За межами Нексе його мало знають, але тут із нього роблять усе, навіть цямбриння на колодязі та коритця свиням. Пісковець надає містечкові дивної споєності з околицею: наче воно природно виросло з кам’яного шару, що лежить під ним.
Як вітер дме з острова, море відступає, далеко відслоняючи той кам’яний шар. Там, на обмілині, я, закотивши високо штани й озброївшись іржавим материним ножем, уперше спізнав радість риболовлі. Треба було неабиякої спритності, щоб вигнати вугра з-під плескатого каменя і вгородити йому ножа в спину, — звісно, так, щоб аж задзвеніло! Які ж то були чудові дні! Сонце блищало на водяному плесі, що колихало моє обернене віддзеркалення. Ноги м’яко й надійно впиралися в нагріті сонцем великі пісковцеві плити, і їхнє тепло пестило мене, мов жива істота. Пісковець, як і піщане дно, був геть у рівчаках, виораних хвилями, а часом нога моя намацувала обриси скам’янілої морської тварини. Можна було забрести так далеко, що й не чути вже, як тебе гукатимуть з берега, а іноді я забирався аж туди, де вкрите водоростями дно стрімко спадало в морську глибінь. Яка ж то була втіха — бадьоро кинутись у ту безодню й відразу завернути назад, здригаючись від власного звитяжства!