Чверть милі на південь — і пісковець зникає, поступаючись місцем піскові. Граніт, пісковець, пісок — це ж ціла історія землі, її ступа! На південному розі острова пісок утворює найкращі в Данії кручі; на знімках, зроблених при ясному сонячному світлі, вони вдаються пасмом сліпучо-білих снігових гір дуже хибної форми.
Упродовж віків не одному кораблеві довелось відмовитися від свого курсу, скинути вантаж і залогу на південному розі острова, а самому назавше спочити в піску. То була своєрідна данина тутешній бідній землі. Недарма кажуть: що одному смерть, те іншому життя! Пам’ятаю, одного буряного свят-вечора тут у затоці Балка, застрягла російська баржа з медом; усі сім чоловік залоги потонули, зате ми, сотні дітей злидарів, їли хліб з медом цілу зиму. Так море не раз допомагало бідноті в скрутну пору. До того ж тут, коло гирла Гадючого струмка, на воді видніла ясна пляма, наче плівка олії, і не зникала навіть у найбільшу бурю. На дні під тією плямою лежали замулені в піску три кораблі короля Вальдемара, навантажені щирим індійським золотом, і чекали, поки я виросту й добуду ті скарби з морського дна.
Дитячі спогади мають свої власні гніздов’я, де кожен корх землі, немов круча, обліплений пташиними гніздами: йдеш по них, і з-під ніг тобі випурхують спогади — живі-живісінькі. Так чи інак, а в затоці Балка, що ясним півмісяцем вигнулася аж до Гадючого струмка, ще й досі гніздяться спогади про моє дитинство, і я їх здибаю тут на кожному кроці. Ніде в світі я не відпочиваю так гарно, як на цьому піщаному березі, звідки я природно дивлюся на світ і на людей і ще дужче відчуваю їхній взаємозв’язок.
І батько, й дід прожили тут, мабуть, найкращу пору свого дитинства й молодості. Дід народився на великому хуторі, що стояв на сипких пісках. Те, що сіяли на одному місці, сходило на іншому, а то доводилось брати мережі й вирушати в море. — звідти люди добували найбільше поживи. Завше було приємніше витягти човна, наладнати вітрило й пуститися за вітром, аніж утрьох плетнати коло неповороткого колісного плуга, запряженого чотирма парами кошлатих шкал; та й діялося це за англійських часів{Маються на увазі 1801–1807 роки, коли Данія вела ненастанні війни з Англією.}, сто років тому, коли кожен наш мешканець почувався на морі, як удома. А як довготелесий молодик повертався з нічної риболовлі й сонце залотило слід його човна, то ще далеко в морі він сміливо стрибав у воду і, пливучи, тягнув човна до берега за мотузку, взявши її в зуби. Дід залишив хутір і став рибалити. Тут, у затоці Балка, минуло дитинство мого батька, тут він із самого малку звик до човна, тут грався на дозвіллі, купався, виловлював у воді дошки з розбитих суден і в дерев’яних капцях нечутно підкрадався до сонної нерпи.
Тут гарно відпочити, коли ти вільний від усякої праці. Я винайняв собі помешкання в одного селянина на вересовому пустищі й цілі дні гайнував на березі, запливав далеко в море, як, бувало, в дитинстві, або лежав на кручі і вигрівався на ласкавому сонці. Піщаний берег розгалужується обабіч двома ясними відрогами й замикає собою чудову латку моря, а запахи, що линуть із суходолу, оповідають приправлені гострими спеціями історії про все, що там відбувається.
Ліворуч від мене стоїть маленька купальня для багатих городянок, це вже новина. Поки що, як і споконвіку, чоловіки, чи багаті вони чи бідні, а також убогіші жінки купаються просто з берега. Позад мене квапиться доломір із помічником: вони вимірюють землю, кажуть, що тут мають будувати великий приморський готель. Отже, й цей куток світу стане модерним курортом!
Але поки що не став. Скрізь на березі видно селянські підводи; одні набирають піску, інші за давнім добрим звичаєм приїхали полоскали в морі білизну, бо дома в них було велике прання. Багато селян влаштовують собі тоді й щорічну купіль у морі, тому такий день для них — мов свято. І люди, й коні однаково раді: візники хвацько стоять на підводах, бажаюча показати дівчатам, що не бояться води, й батогом та криком підганяють упертих коней. Коні форкають стають дибки, кидаються вперед, б’ючи копитами, й здіймають цілі водограї срібних бризок. Тоді візника вивертають із воза білизну просто в море, і до неї беруться жінки з праниками. Вони верещать, підкасуються все вище, та дарма, однаково поділки геть мокрі; врешті жінки перестають зважати на спідниці й заходжуються плескати праниками по небілених простирадлах і сорочках, аж виляски йдуть. Плескіт стелеться по воді, відлунює багатократно й зливається в одне з осяяними сонцем брижами.
Ось котрийсь із тих, що приїхали підводами, поспішає берегом, зникає на хвилю за кручею, а тоді знову виходить, уже роздягнений. Він легко, мов дикий звір, перестрибує через кущі рідкої трави й біжить гладеньким піщаним берегом до води. На обмілині вода навколо нього піниться. Ось він кидається вперед, пирхає і, широко загрібаючи руками, пливе в море.