Десь із півсторіччя тому в долині оселилися двоє молодих людей — чоловік і жінка. То були дужі нащадки наймитського роду, що служив хліборобам, відколи історія відзначила виникнення цього суспільного прошарку. Вони прибули з великих хуторів, що розтикані по краях вересового пустища і ненастанно вгризаються в нього; і вони, і їхні пращури віддавали свою снагу на те, щоб обробляти землю для’когось.
У молодої пари — Мунка та його дружини — зродилася зухвала думка оселитися тут і не працювати більше на інших. Задля цього вони тяжко гарували й пильно ощадили від самої своєї конфірмації, а потім побралися. Разом вони мали капіталу шістсот далерів{Далер — давня данська монета, що дорівнює приблизно двом кронам.}. На ті гроші можна було купити невеличкий будиночок з клаптем поля, якого вистачило б, щоб прогодувати корову та двоє свиней, але на більше розігнатися годі було. Вони ж мали снагу й запал до більшого, а що грошей бракувало на щось путнє, то вони взялися до голого каміння.
Правду казати, та долина, що вони собі набачили, не належала нікому. То був переліг, що споконвіку лежав незайманий і нікого не цікавив. Однак господар Гірського хутора раптом здогадався, що долина може належати йому. Звісно, паперів на це він не мав, але вже протягом кількох поколінь його рід пас на ній вівці й збирав верес. Влада вирішила, що такий доказ незгірший за папери, й новосельці купили долину в господаря Гірського хутора за дві тисячі крон. Одну тисячу вони заплатили готівкою, а на другу видали безтермінового заставного листа під землю, зобов’язав-шись за відсотки давати щороку по десять бочок вівса. Отже, невеличка долина, де було біля двадцяти тонн грунту, тепер належала їм, і, забігаючи наперед, вони назвали її «Раєм». За решту двісті крон вони купили в містечку старий будинок із гратчастих зв’язнів та спорудили з нього собі житло. Спорудили без сторонньої допомоги; більшість дерева Мунк переніс на своїх плечах.
А тоді обоє завзято стали до роботи. Були вони молоді, жадібні до праці люди, до того ж їх підганяла мрія про щастя; така пара, як вони, скрізь дала б собі раду! Чоловік і в рот не брав горілки, навіть не курив; сам задум їхній додавав йому вдосталь бадьорості. Вдень Мунк заробляв по хуторах і на будові дороги, а дружина тим часом порпалась у землі; повернувшись увечері додому, він зразу брався їй допомагати. Вони вставали до світ сонця, гарували від темна до темна і в будень, і в неділю, не відаючи втоми. Вони стинали верес на паливо й на покрівлю, викорчовували терен і бур’яни, підкопували й зносили менші уламки скель та обробляли вузькі смуги чистої землі між довгими кам’яними насипами. Коріняччя, що росло тут тисячоліттями, не швидко перегнивало; але грунт, що вже на той час відклався, був родючий. Вони нашкрябували його в шпарах між камінням, сіяли по ньому, і те, що потім збирали, добре винагороджувало їх за працю.
Та робота їхня посувалася поволі — природа тут непокірна, все пустище поставало проти них. Не встигали вони натішитись розчищеним клаптем землі, як первісна природа руйнувала всю їхню працю: дощ і сонце відживлювали насіння й кореневища розмаїтих зел, що їх вони вважали за остаточно знищених. Доводилось починати наново, і так раз по раз.
Треба також було грошей — купувати знаряддя й Добриво, наймати коней: кам’янистий грунт поглинав майже весь чоловіків заробіток. Харчувалися вони самим хлібом, але добре чулися на силі; їм світило щасливе прийдешнє. Піт, який вони проливали, зрошував їхню власну землю, а тому й ненастанно поновлював їм снагу, тож працювали вони співаючи. Вся героїчна історія злидаря складається з безупинної боротьби за клаптик грунту, — а ця пара почувала себе мало не земельними магнатами. Бони були просто нездоланні й рік у рік невтомно працювали: корчували коріння й по кілька разів перекопували переліг, розлупували кам’яні брили й зносили з поля, орали, товкли груддя, сіяли. Селяни, що з діда-прадіда господарювали на власній землі, жахалися, бачивши, скільки праці може поглинути пустище, майже не міняючись.
Та все ж поступово земля поліпшувалась, і настав день, коли хутір у винагороду за тяжку працю міг їх прогодувати. І то саме вчасно, бо хоч Мункові минуло тільки тридцять п’ять років, надмір снаги в нього от-от мав скінчитися, — він уже не годен був удень ходити на заробітки, а ввечері працювати дома.
Десь на той час дружина народила йому сина. Догляд дитини теж забирав у неї час, але то була не марна робота, колись вона мала оплатитися: Мунки покладали на сина всі свої надії. Хлопчика названо Петером.