Найбільше зацікавило Джоша згадування про колекцію старовинних ваз із усіх кінців світу — їх зібрав ще покійний батько барона Вільгельма. Утім, про вази садівник згадав мимохідь
і, зажадавши ще вина для себе та для свого нового друга, почав неслухняним язиком розповідати Джозефові про секрети підрізування яблунь, про час висаджування троянд та про інші премудрості садівничого ремесла. Джош терпляче слухав, розуміючи кивав і час від часу намагався повернути розмову до того, що його цікавило, але це йому ніяк не вдавалося — садівник міцно осідлав улюбленого коника, і звернути його з уторованої колії годі було й думати.
Нарешті садівник, — а його, як наприкінці їхньої змістовної бесіди з’ясував Джозеф, звали Альбертом, — вирішив, що час іти додому. Але саме тут з’ясувалося, що на ногах Альберт стоїть дуже непевно, а пересуватися може хіба що тримаючись за щось, а ліпше — за когось. Природно, цим „кимось“ радісно зголосився бути його новий друг Джозеф. Тим більше, що до маєтку було йти — на заячий скік.
— Н-ні-і, через в-ворота м-ми не підемо! — вирік п’яний, але, з усього видно, досвідчений у таких пригодах Альберт. — Отут є хв-віртка, то я кріз н-неї завжди, коли це… як зараз… — і він плювком показав Джошеві, куди його треба тягти.
Хвіртка замикалася на слабеньку клямку, яку нескладно було відкрити з будь-якого боку, і яка навіть не рипнула, коли Альберт, похитнувшись, навалився на неї усім своїм важким тілом. Видно, слуги, після чергової пиятики частенько поверталися в маєток цим шляхом, тому справно змазували петлі.
— А собаки нас не порвуть? — занепокоєно поцікавився Джозеф.
— Ні-і! — впевнено мотнув головою Альберт. — Їх майн лібер Гельмут за східним флігелем т-тримає, коло стаєнь. І на прив’язі. Щоб — ані гу-гу… Коли м-ми, як сьогодні…
Джозеф провів садівника до прибудови, що правила Альбертові за житло, почекав за дверима, поки той захропе, і швидко огледівся.
Місяць світив яскраво, і Джош майже відразу побачив чорний хід, розташування його визначив ще вдень, спостерігаючи за слугами. Нечутно сковзнувши в тінь будинку, що нависав над ним, Джозеф торкнув холодну бронзову ручку та легенько потягнув її на себе. Двері трохи піддалися, але відчинятися не хотіли.
„Гачок. Ізсередини, — здогадався Джош-Мовчун. — Ножем підчепити — тільки й діла. Або замка немає, або ним не користаються. Ну, Грижо…“
Він посміхнувся від задоволення й попрямував до хвіртки. Була чимала спокуса залізти в будинок негайно, але Джозеф давно вже не був новачком.
Спішити — людей смішити.
Ще один день Джош витратив на вивчення розпорядку дня в будинку, а ввечері, спостерігаючи за освітленими вікнами, намагався визначити: у якій кімнаті може бути колекція, котра його цікавить? Джозефові здавалося, що йому майже поталанило; в усякому разі, потрібна кімната містилася, очевидно, у північному крилі будинку, найпевніше, на другому поверсі. Для себе Джош відзначив кілька придатних вікон і прикинув, у який бік йому треба буде рухатися.
Більше за такий короткий час годі було довідатися, і Джозеф вирішив покластися на щастя та власну спритність. Обчистити будинок, що поринув у сон, навряд чи буде складніше, ніж кишені перехожого.
Хвіртка, як і минулого разу, відчинилася тихо, і Джош летючою тінню ковзнув до чорного ходу. Біля дверей завмер, прислухався. Усе спокійно. Ніч прозора й умиротворена, мов скромна наречена біля вівтаря, що опустила очі долу та чекає, коли залишиться нарешті з нареченим наодинці, і той зможе взяти її.
Порівняння, яке спало на думку, дуже сподобалося Мовчану. Він глибоко зітхнув, одним порухом витяг з рукава вузький ніж, який легко вислизнув йому на долоню, акуратно підчепив ним гачок і, не виймаючи леза зі щілини, тихенько повів руку вниз — щоб гачок не дзвякнув.
Не дзвякнув.
Двері ледь чутно рипнули й відчинилися. Джош плавно причинив їх за собою. Трохи постояв, звикаючи до темряви. Він прихопив із собою потайну лампу, але вдаватися до неї без особливої потреби не хотів. Намацав відкинутий гачок, безшумно поставив його на місце — якщо комусь заманеться серед ночі перевірити запори, щоб нічого не запідозрив.
Сходи він устиг мигцем роздивитися ще коли відкривав двері, тож тепер попрямував до них, перед кожним кроком обмацуючи підлогу ногою в м’якому замшевому чоботі.
Ось і сходинки.
Нагору.
Майданчик. Проміжний. Ще вище.