Выбрать главу

Але не величезні вази з китайської порцеляни, не срібні турецькі глечики з лебединими шиями й не мініатюрні золоті вазочки роботи італійських майстрів першими впали йому в очі.

Біля дверей стояла смаглява чорноволоса дівчина в напівпрозорому пеньюарі — ледь усміхаючись, вона спостерігала за ним.

5

Поза всяким сумнівом — перед Мартою стояв злодій. І, певна річ, не крадій людських помислів, як вона, а звичайний домушник. Марті було трохи страшно — у рідних Шафлярах крали тільки худобу, тож зі «звичайними» злодіями вона досі не стикалася — але цікавість узяла гору. Світське життя добряче вже набридло їй, а тут раптом така пригода!

Марта ще сама не знала, що робитиме далі. Найпростіше було зчинити галас, покликати слуг чи самого барона — але злодієві ніщо не заважало будь-якої миті висадити шибу та вистрибнути у вікно, і крім того… перед нею був своєрідний побратим по професії, бо Марта не мала жодних ілюзій щодо власної персони. Та й сам молодик, що злякано закляк біля вікна, був їй чимось симпатичний.

І замість пронизливого вереску або сакраментального й цілковито ідіотського питання: «Що ви тут робите?!», Марта просто констатувала:

— Ви злодій. І прийшли сюди по баронові вази.

— Так! — розгублений Джозеф не спромігся на брехню, тому сказав правду.

— Тоді я порадила б вам не брати китайські вази — вони дуже тендітні й важкі, навряд чи ви донесете хоч одну цілою. Крім того, мені вони дуже подобаються.

— Ви, наскільки я розумію, Марта, компаньйонка баронеси? — нарешті отямився Джозеф.

— О, вам навіть це відомо! — Марта оцінила нахабність молодика й те, як швидко він упорався зі своєю розгубленістю. — У такому разі назвіться, оскільки ви вже знаєте моє ім’я, а я вашого — ні.

— Джозеф Волож, — Джош злегка уклонився. Він і сам не знав, чому назвався своїм справжнім ім’ям.

— Джозеф? І ви певні, що ваша мама називала вас саме так?

— Ну, взагалі-то мама звала мене Юшкою… Юзефом. Але це було так давно…

— О, то пан є-сте-м поляк? — вимовила Марта співучою говіркою й не здивувалася, коли почула у відповідь:

— О, то пані теж полька?!

— Пані гуралька, — й обоє охоче перейшли на рідну мову.

- І що ж пані Марта мені ще порадить? — поцікавився Джозеф. З усього видно, дівчина не збиралася кликати на допомогу, і в Джоша з’явилася надія, що він зуміє виплутатися з цього дурного становища.

«А вона, до речі, нічого собі. І не боїться зовсім», — відзначив він мимохідь.

— Думаю, вас цікавить щось досить коштовне й не занадто велике, щоб його непомітно можна було винести, — зі знанням справи висловила припущення Марта (саме цим правилом, засвоєним від названого батька, вона сама звичайно керувалася, забираючись у схованки чужих душ).

— Ви міркуєте напрочуд тверезо. І ви знову маєте рацію, — Джозеф був трохи збитий з пантелику, але поки ця дивна бесіда нічим йому не загрожувала і навіть складалася дуже вдало; утім, Джош ще й сам боявся в це вірити.

— Що б то вам запропонувати, милостивий пане? — Марта потішалася, розмовляючи з Джозефом, як продавець антикварної крамниці, який допомагає покупцю вибрати потрібну річ, і нишком спостерігала за симпатичним молодим злодієм. «А якщо спробувати працювати з отаким у парі?» — майнула шалена думка, але Марта відразу прогнала її геть.

— Ці італійські дрібнички, звісно, дуже гарні й коштують як добрий маєток, але ви наврядчи зможете їх продати; крім того, я до них так звикла… Може, оце? — і вона показала достоту отетерілому Джозефові незграбно-розкішну вазу середніх розмірів, що масляно сяйнула в місячному світлі, коли Марта взяла її з підставки. — Такий несмак! Зате чисте золото.

- І ви… пропонуєте мені її взяти? — сторопів Джош.

— А хіба ви не за цим сюди прийшли? — Марта вже твердо вирішила дозволити Джозефові-Юзефові піти звідси зі здобиччю, а заодно насолити баронові, котрий недавно нахабно залицявся до неї під час відсутності дружини. Зрозуміло, барон умить забув про свої наміри, але неприємний осад у Мартиній душі залишився. Липуча противна осуга — так буває завжди, коли вимушено привласниш якусь гидоту… Чому б і не дозволити собі маленьку помсту?

— Що ж ви стоїте як стовп? — Марта здивовано насупилася. — Беріть те, за чим прийшли, і йдіть. Я не здійматиму галасу.

— Але чому?!

— А от «чому» — це вам знати зовсім необов’язково, — прорекла дівчина, ступила крок назустріч Джозефові й віддала йому вазу.

Джош-Мовчун машинально взяв простягнену річ, їхні руки на мить стикнулися. Злодія пройняв озноб, у нього вперше в житті засвербіли очі — і він знову закляк, тримаючи в руці вазу й здивовано дивлячись на Марту, немов намагаючись щось пригадати.

— Беріть вазу і йдіть, — ще раз, як маленькому, повторила Марта. — І не забудьте про своє парі. Завтра ввечері ви маєте зустрітися з цим вашим… Грижею й показати те, що добули.

— Так-так, я пам’ятаю, — не дуже тямлячи, що з ним діється, вичавив із себе Джош і рушив до дверей.

Біля порога він на мить затримався, востаннє глянув на струнку дівочу постать у легкому, як повітря, пеньюарі, котра наче плила в потоках місячного сяйва — і слова самі злетіли з його губ.

— Я… зможу побачити вас іще колись?

— Можливо, — лукаво посміхнулася Марта, адже вона зовсім легенько доторкнулась до Джоша, інакше б той назавтра взагалі не згадав би про своє парі з Грижею. — Тільки ж не приходьте так, як оце зараз — іншим разом вам може не так поталанити.

Джош лише кивнув у відповідь і ступнув у коридор.

6

…Цілий день Джозеф приходив до тями й насилу згадав, де і з ким він має сьогодні зустрітися. Коли прийшов до винарні, Грижа з цеховими старшинами вже чекав на нього.

— Щось ти без мішка, приятелю, — весело реготнув Арчибальд, побачивши Мовчуна. — Бачу, язик у тебе гостріший за все інше! Під стіл просто зараз лізтимеш, чи як?

— Тобі, Грижо, не багатіїв чистити, а в суді служити, — посміхнувся Джош і сів на залишене для нього місце навпроти Грижі. — Ти б нас усіх за місяць перевішав…

— Ач, як виспівує! Чи справді розжився чимось?

— Та так, дрібничка, — мляво махнув рукою Джозеф і відкрив дорожню сумку, що висіла в нього на боці. — Там ще було, тільки я важкого тягати не люблю. А в тебе що, Грижо?

Ваза з червоного золота й гаман з голову дитини, що стиха дзенькнув монетами, опинилися на столі одночасно. Якийсь мент Грижа із Джошем мовчки порівнювали вкрадене; решта затаїла подих. Потім Грижа одним швидким рухом розв’язав принесений гаман, і на стіл потекли жовті блискучі кружечки.

— Непогано, — оцінив Джош, із професійною спритністю вивуджуючи з купи монет великий рубін. — Місяць гуляти можна.

— А ти хлопець теж не промах, — визнав Грижа, шанобливо погладжуючи бокасту вазу. — Не думав, не думав… По-моєму, одне одного варте.

Можливо, ваза коштувала більше, ніж видобуток Грижі, але в Джозефа був чудовий настрій, і він не хотів сперечатися.

— То що, нічия?

— Мабуть, що так! — Арчибальд Шварц, уславлений домушник, першим подав Джозефові руку.

— А тепер — усіх пригощаю! — гукнув він, коли відгули привітання приятелів, і їх із Джошем перестали обіймати та ляскати по спинах.

— МИ пригощаємо! — підняв догори палець Джош.

Грижа схвально кивнув.

* * *

Займався світанок, коли Джозеф непевною ходою повертався до себе. У голові добряче шуміло, перед очима плавали сп’янілі фізіономії, пики горілчаних братів, Арчибальд, який присягався вічно дружити, розкидані по столі порожні глечики та миски, у вухах пронизливо верещала шинкарська скрипка… Погуляли на славу! Він довів цим віденським самохвалам, чого вартий справжній майстер! Тепер…