Трупи ОДО надсилав генерал П. П. Пекем, який перевів свою штаб-квартиру до Рима і, снуючи інтриги проти генерала Дрідла, не міг придумати нічого кращого. З таким генералом, як генерал Пекем, треба було пильнуватися. Це був жвавий, поштивий і дуже пунктуальний генерал, який знав довжину екватора і завжди писав «кількісно зросло», коли мав на думці «збільшилось». Це був поц, і краще за всіх про те знав генерал Дрідл, якого довела до сказу остання директива генерала Пекема, що вимагала виставити всі намети в Середземноморському театрі воєнних дій вздовж паралельних ліній, а вхід кожного шанобливо повернути до монумента Джорджа Вашингтона. Генералові Дрідлу, який керував бойовим підрозділом, усе це здавалось купою лайна. Більше того, це не його, генерала Пекема, собаче діло, як стоять намети в крилі генерала Дрідла. А потім між цими воєначальниками відбувся гарячий юридичний диспут, який вирішився на користь генерала Дрідла з допомогою колишнього рядового першого класу Вінтерґріна, писаря зі штабу Двадцять сьомої повітряної армії. Вінтерґрін уладнав конфлікт, викинувши в смітник усю кореспонденцію від генерала Пекема. Вона йому здалася надто багатослівною. Погляди генерала Дрідла, викладені в літературно менш претензійному стилі, тішили колишнього РПК Вінтерґріна, і він швидко передавав їх далі, ретельно дотримуючись статуту. Генерал Дрідл вийшов переможцем через неявку супротивника.
Щоб повернути собі втрачений статус, генерал Пекем почав надсилати більше труп ОДО, ніж раніше, і призначив полковника Карґіла особисто відповідати за підтримання належного ентузіазму серед глядачів.
Але в Йосаріановому полку ентузіазму не було. В Йосаріановому полку лише збільшувалось число рядових та офіцерів, які по кілька разів на день урочисто прямували до сержанта Таузера, щоб спитати, чи не прийшов уже наказ відправити їх додому. Це були ті, хто здійснив п’ятдесят бойових вильотів. Тепер їх було більше, ніж тоді, коли Йосаріан лягав у шпиталь, І всі вони досі чекали. Вони хвилювалися і кусали нігті; виглядали гротескно, мов неприкаяна молодь у депресії; пересувались боком, мов краби. Вони чекали, коли із штаб-квартири Двадцять сьомої повітряної армії в Римі прийдуть накази, які відправлять їх до безпечної домівки, а поки чекали, то не мали більше що робити, окрім як хвилюватися, гризти нігті й кілька разів на день урочисто прямувати до сержанта, щоб спитати, чи прийшов уже наказ відправити їх до безпечної домівки.
Вони розуміли, що це перегони, адже знали із власного гіркого досвіду, що полковник Каткарт у будь-який момент може підняти норму бойових вильотів. Їм не залишалося нічого кращого, як чекати. Лише Голодний Джо мав щось краще до роботи, коли повертався з вильотів. Він верещав від нічних кошмарів і перемагав навкулачки кота Гапла. На кожному концерті ОДО він сідав зі своїм фотоапаратом у першому ряду і спрямовував об’єктив під спідницю золотоволосої співачки з величезними грудьми, на яких отот мала тріснути всіяна блискітками сукня. Фотографії ніколи не виходили.
Полковник Карґіл, уповноважений генерала Пекема, був міцним рожевощоким чоловіком. До війни він працював спритним, жорстким, агресивним менеджером з маркетингу. Він був дуже поганим менеджером з маркетингу. Полковник Карґіл був настільки жахливим менеджером з маркетингу, що за його послугами ганялися фірми, які прагнули зазнати збитків, аби знизити свої податки. У всьому цивілізованому світі, від Беттері-парку до Фултон-стріт, його знали як надійного чоловіка для швидкого списання податків. Розцінки його були високі, адже банкрутство не завжди давалося легко. Він мусив починати на самій вершині і пробиватися донизу, а маючи прихильних друзів у Вашингтоні, втрачати гроші було непростою справою. На це йшли місяці наполегливої праці і ретельних прорахунківу плануванні. Чоловік міг щось наплутати, розладнати, припуститися помилок, недогледіти небезпеки і знайти усі лазівки, та якраз коли він думає собі, що все вдалося, уряд підкидує йому озеро, ліс або нафтове родовище і зводить усі його зусилля нанівець. Навіть з такими перешкодами на полковника Карґіла можна було покластися, коли треба було розвалити найуспішніше підприємство. Він сам усього досяг і лише собі самому завдячував відсутністю успіху.