— Вояки, — почав полковник Карґіл в ескадрильї Йосаріана, старанно зважуючи паузи. — Ви американські офіцери. Немає в світі іншої армії, офіцери якої могли б сказати про себе те саме. Подумайте про це.
Сержант Найт подумав про це, а тоді ґречно сказав полковнику Карґілу, що той звертається зараз до рядових, а офіцери чекають на нього на іншому кінці ескадрильї. Полковник Карґіл жваво подякував і, засяявши від самовдоволення, покрокував на другий кінець табору. Його переповнювала гордість від усвідомлення, що двадцять дев'ять місяців служби не притупили його геніальної нездарності.
— Вояки, — почав він своє звернення до офіцерів, старанно зважуючи паузи. — Ви — американські офіцери. Немає в світі іншої армії, офіцери якої могли б сказати про себе те саме. Подумайте про це. — Він почекав хвилину, давши їм подумати про це. — Ці люди — ваші гості! — крикнув він раптом. — Вони проїхали більше трьох сотень миль, щоб розважити вас. Як вони будуть себе почувати, якщо ніхто не прийде на них подивитися? Який у них потім буде настрій? Вояки, йдеться не про мою власну шкуру. Але ота дівчина, що хоче зіграти для вас сьогодні на акордеоні, вже доросла' стати мамою. А як би ви почувалися, якби ваша мама проїхала більше трьох сотень миль, щоб зіграти на акордеоні для військових, а ті не захотіли б її слухати? Що відчує те дитя, чиєю мамою стане ота акордеоністка, коли воно підросте і довідається, як повелися з його мамою? Ми всі знаємо відповідь. Тепер, вояки, зрозумійте мене правильно. Все це, звичайно, добровільно. Я був би останнім полковником у світі, який би наказав вам іти на цей концерт ОДО і розважатися, але я хочу, щоб кожен з вас, хто не досить хворий для шпиталю, зараз же йшов на цей концерт ОДО і розважався, і це мій наказ!
Йосаріан почувався досить хворим, щоб вертатися до шпиталю, та йому стало ще гірше після трьох бойових вильотів, коли Док Деніка знову меланхолійно похитав головою і відмовився списати його на землю.
— Думаєш, у тебе неприємності? — скрушно докоряв йому Док Деніка. — А мені, думаєш, як? Вісім років, поки вчився на лікаря, я сидів на самому сухому хлібі. Після сухого хліба, уже маючи власний кабінет, я жив на копійки, аж поки не з'явилася пристойна клієнтура, аби хоча б покрити витрати. Потім, якраз коли кабінет нарешті почав давати прибуток, мене призвали до армії. Не розумію, на що тобі скаржитись.
Док Деніка був другом Йосаріана І заради нього не готовий був і пальцем поворухнути. Йосаріан дуже уважно слухав, як Док Деніка розповідає про полковника Каткарта з полку, який хотів вибитися в генерали, про генерала Дрідла з дивізії та медсестру генерала Дрідла і про всіх інших генералів із штаб-квартири Двадцять сьомої повітряної армії, які наполягали, що для виконання військового обов’язку треба лише сорок вильотів.
— Просто усміхайся і радій, що тобі пощастило, — насуплено порадив він Йосаріану. — Бери приклад з Гавермеєра.
Йосаріан здригнувся від такої пропозиції. Гавермеєр був провідним бомбардиром, який, ідучи на ціль, ніколи не робив протизенітних маневрів і тим наражав на небезпеку всіх, хто летіли з ним в одній ланці.
— Гавермеєре, якого біса ти ніколи не робиш протизенітних маневрів? — розлючено допитувалися вони після вильоту.
— Гей, ви, дайте капітану Гавермеєру спокій, — наказував полковник Каткарт. — Він у біса найкращий наш бомбардир.
Гавермеєр вишкірився, кивнув головою І заходився пояснювати, як він надрізає мисливським ножем кулі, щоб зробити з них розривні, перед тим як щоночі смалить по тих польових мишах у наметі. Гавермеєр був їхнім найкращим у біса бомбардиром, але він літав по прямій і на одній висоті від вихідної точки і до цілі, і навіть далі за ціль, аж доки не переконувався, що бомби сягнули землі і там вибухали гострими стрілами жовтогарячих спалахів, а над ними злітали клуби диму й роздроблені уламки, мов шалені гейзери, й котилися велетенськими чорно-сірими хвилями. У шістьох літаках Гавермеєр тримав у штивній напрузі смертних людей, що сиділи тихо й нерушно, мов качки під прицілом, а він з глибокою цікавістю простежував крізь плексигласовий ніс кабіни шлях кожної бомби і давав німецьким зенітникам удосталь часу, щоб навести, і прицілитись, і смикнути спусковий гачок, чи шнурок, чи вмикач, чи дідько їх знає, що вони там смикали, коли хотіли вбити незнайомих їм людей.