Це був жахливий жарт, але Док Деніка не засміявся, аж доки Йосаріан не підійшов до нього після наступного вильоту і знову став благати, без великих сподівань на успіх, щоб його списали на землю. Док Деніка разок хихотнув і тут же занурився у власні неприємності, до яких належав Вождь Білий Вівсюг, що цілий ранок підбивав його позмагатися в індіанській боротьбі, а також Йосаріан, який вирішив тут і зараз зсунутися з глузду.
— Ти марнуєш час, — змушений був сказати йому Док Деніка.
— Хіба ти не можеш списати на землю того, хто є психом?
— О, звичайно. Навіть мушу. Згідно з інструкцією я мушу списувати кожного, хто збожеволів.
— Тоді чому не спишеш мене? Я божевільний. Спитайся Клевінджера.
— Клевінджера? А де твій Клевінджер? Знайди Клевінджера, і я спитаю.
— Тоді спитай будь-кого іншого. Кожен тобі скаже, який я божевільний.
— Вони самі божевільні.
— Тоді чому не спишеш мене?
— А чому вони не просять мене їх списати?
— Бо вони божевільні, ось чому.
— Звичайно, що божевільні, — відповів Док Деніка. — Хіба ж я не сказав, що вони божевільні? А хіба можна божевільним дозволити визначати, божевільний ти чи ні?
Йосаріан розважливо глянув на нього і спробував підійти з іншого боку.
— Орр божевільний?
— Певно, що так, — відказав Док Деніка.
— Ти можеш його списати?
— Певно, що можу. Але спочатку він має сам мене попросити. Так каже інструкція.
— Тоді чому він не просить?
— Тому що він божевільний, — сказав Док Деніка. — Він напевно божевільний, якщо стільки разів був на волосину від смерті, але далі вилітає на бойові завдання. Я можу списати Орра. Але спочатку він має попросити мене про це.
— Це все, що він має зробити, щоб його списали?
— Це все. Нехай попросить.
— І тоді ти його спишеш? — запитав Йосаріан.
— Ні. Тоді я не можу його списати.
— Тобто тут є своєрідна пастка?
— Певно, що є пастка, — відповів Док Деніка. — Пастка-22. Кожен, хто намагається ухилитися від бойового обов’язку, насправді не є божевільним.
Існувала лише одна засторога, і це була Пастка-22, яка уточнювала, що турбота про власну безпеку перед лицем реальних та безпосередніх загроз є виявом здорового глузду. Орр божевільний, і його можна списати на землю. Все, що від нього вимагається, — попросити про це; і як тільки він про це попросить, він уже не вважатиметься божевільним і змушений буде вилітати на завдання. Орр був би божевільний, якби далі літав на завдання, і нормальний — якби не літав, але якщо він нормальний, то мав би літати далі. Якщо він літає, то, значить, божевільний і не мусить літати; але якщо він би не хотів літати, то, значить, нормальний, а тому мусить. Абсолютна простота цього пункту Пастки-22 глибоко вразила Йосаріана, і він шанобливо присвиснув.
— Нічого собі пастка, оця Пастка-22, — зауважив він.
— Кращої не існує, — погодився Док Деніка.
Йосаріан ясно її побачив, у всій її запаморочливій обґрунтованості. Була якась еліптична точність у довершеній парі її складових, водночас граційна і шокуюча, мов добре сучасне мистецтво, але подекуди Йосаріан не мав певності, що він її взагалі бачить, як ніколи не мав певності в доброму сучасному мистецтві чи мушках, які Орр помічав в очах Еплбі. Щодо мушок в очах Еплбі, то він повірив Орру на слово.
— Ой, у нього їх ціла хмара, — запевнив Орр щодо мушок в очах Еплбі після того, як Йосаріан побився навкулачки з Еплбі у клубі офіцерів, — хоча він, мабуть, про це навіть не здогадується. Тому він бачить усе не так, як воно є насправді.
— А як він цього може не знати? — поцікавився Йосаріан.
— Бо в нього мушки в очах, — пояснив Орр із підкресленою терплячістю. — Як же він побачить, що має мушки в очах, коли в нього мушки в очах?
У цьому було стільки ж логіки, як і в усьому іншому, і Йосаріан готовий був повірити Орру, тому що Орр був не з Нью-Йорка, а з глушини і знав про дику природу набагато більше за Йосаріана і тому що Орр, на відміну від Йосаріанових матері, батька, сестри, брата, тітки, дядька, свояків, учителя, духовного наставника, законодавця, сусідів та газет, ні разу не збрехав йому в чомусь важливому. День-два Йосаріан обдумував на самоті ці свіжі відомості про Еплбі, а тоді вирішив зробити добро і поділитися ними з самим Еплбі.
— Еплбі, у тебе мушки в очах, — прошепотів він доброзичливо, коли вони зіткнулися в проході парашутного намету перед щотижневим вильотом на Парму.
— Що? — шарпнувся Еплбі, спантеличений уже тим, що Йосаріан сам до нього заговорив.