— Ось так?
— Не там, йолопе!
— Не треба надрізів, — сказав Йосаріан, усвідомлюючи крізь танучий туман непритомності, що ці двоє невідомих готові його порізати.
— Ще одне село обізвалось, — саркастично зауважив перший лікар. — То він буде отак балакати до кінця операції?
— Ви не можете його оперувати, поки я його не прийняв, — сказав писар.
— Ви не можете його прийняти, поки я не перевірив його документів, — сердито буркнув гладкий вусатий полковник, наблизивши впритул до Йосаріана свою здорову рожеву пику, що, немов велетенська розпечена пательня, пашіла нестерпним жаром. — Де ви народились?
Гладкий вусатий полковник нагадав Йосаріану того гладкого вусатого полковника, який допитував капелана і визнав його винним. Йосаріан
дивився на нього крізь каламутну плівку. Густі запахи спирту й формаліну підсолоджували повітря.
— На полі бою, — відповів Йосаріан.
— Ні, не те. В якому штаті ви народилися?
— В стані невинності.
— Ні, не те. Ви недочули.
— Дайте я з ним розберуся, — наполіг гостролиций чоловік із запалими жовчними очима і тонкими незичливими губами. — Ти тут один розумник чи як? — запитав він у Йосаріана.
— Він марить, — пояснив один з лікарів. — Краще дозвольте нам відвезти його в палату і надати допомогу.
— Нехай лежить тут, якщо марить. Може, вибовкає щось кримінальне.
— Але ж він спливає кров’ю. Хіба не бачите? Він навіть може померти.
— Туди йому й дорога!
— Так цьому смердючому вилупку й треба, — сказав гладкий вусатий полковник. — Ану, Джоне, давай, колися. Нам треба знати правду.
— Всі звуть мене Йо-Йо.
— Ми хочемо, щоб ти з нами співпрацював, Йо-Йо. Ми твої друзі, і ти мусиш нам довіряти. Ми прийшли допомогти тобі. Ми не зробимо тобі боляче.
— Давайте засунемо пальці йому в рану і поколупаємось, — запропонував гостролиций.
Йосаріан склепив повіки з надією, що вони вважатимуть його непритомним.
— Він знепритомнів, — почув він голос лікаря. — Чому ви не дозволяєте нам надати йому допомогу, поки не пізно? Він дійсно може померти.
— Гаразд, забирайте його. Сподіваюся, цей вилупок таки вмре.
— Ви не можете надавати йому медичну допомогу, поки я його не прийняв, — сказав писар.
З заплющеними очима Йосаріан вдавав із себе мертвого, поки писар реєстрував його, пошелестівши якимись паперами, а потім його повільно вкотили до задушливої темної кімнати з палючими прожекторами вгорі, в якій густий запах формаліну і солодкого спирту був іще сильніший. Приємний, всепроникний сморід п’янив. Йосаріан занюхав також ефір і почув дзенькіт скла. Він із потаємною, егоїстичною радістю прислухався до хрипкого дихання двох лікарів. Його втішало те, що вони вважають його непритомним і не знають, що він їх слухає. Все це здавалось йому геть безглуздим, аж поки один з лікарів не сказав:
— Думаєш, варто рятувати йому життя? Якщо ми це зробимо, нас, мабуть, за це не похвалять.
— Давай оперувати, — сказав другий лікар. — Розріжемо його і нарешті подивимось, що там у нього всередині. Він постійно скаржиться на печінку. На знімку його печінка досить маленька.
— Це підшлункова, йолопе. Онде печінка.
— Ні, то не печінка. То серце. Ставлю десять центів, що ось це печінка. Зараз розріжу його і переконаюсь. А чи треба спочатку помити руки?
— Ніяких операцій, — мовив Йосаріан, розплющивши очі і намагаючись сісти.
— Ще одне село обізвалось, — глузливо пирхнув один з лікарів. — Як би йому закрити рот?
— Можна дати загальний наркоз. Ефір он там.
— Ніяких наркозів, — мовив Йосаріан.
— Ще одне село обізвалось, — сказав лікар.
— Дамо загальний, і він відключиться. Тоді зможеш робити з ним усе, що захочеш.
Вони дали Йосаріану загальний наркоз, і він відключився. Пробудився він в окремій палаті, вмираючи від спраги, потопаючи в ефірних випарах. У кріслі біля ліжка сидів, спокійно чекаючи, підполковник Корн у мішкуватих, вовняних брудно-оливкових штанах і сорочці. Ввічлива флегматична усмішка прилипла до його засмаглого обличчя з щетинистими щоками, а долонями обох рук він лагідно полірував свій лисий череп. Коли Йосаріан пробудився, він, усміхаючись, нахилився до нього і найприязнішим тоном запевнив, що угода, яку вони уклали, все ще в силі, якщо Йосаріан не помирає. Йосаріан почав блювати, і при перших же спазмах підполковник Корн схопився на ноги і з огидою вискочив геть, тож Йосаріан, поринаючи назад у задушливу дрімоту, подумав, що дійсно немає злого, щоб на добре не вийшло. Його брутально розштовхала рука з гострими пальцями. Він повернувся, розплющив очі й побачив незнайомого чоловіка з недобрим обличчям, який зловтішно скривив губи і похвалився: