— Ми схопили твого дружка, хлопче. Схопили твого дружка.
Йосаріан похолов і зомлів, його кинуло в піт.
— Хто мій дружок? — запитав він, коли побачив капелана на тому місці, де сидів підполковник Корн.
— Може, я твій дружок, — відповів капелан.
Та Йосаріан не чув його і заплющив очі. Хтось дав йому ковтнути води і навшпиньках відійшов. Прокинувшись, він почувався прекрасно, аж поки не повернув голову, щоб усміхнутись капеланові, та побачив натомість Аарфі. Йосаріан мимоволі застогнав і скривився від нестерпної відрази, коли Аарфі хихотнув і запитав, як він себе почуває. Йосаріан поцікавився, чому Аарфі не в тюрмі, чим його дуже спантеличив. Потім стулив повіки, щоби той забрався геть. Коли Йосаріан розплющив очі, Аарфі вже не було, а з’явився капелан. Помітивши, як радісно шкірить зуби капелан, Йосаріан розсміявся і запитав, якого біса він так тішиться.
— Я тішуся за вас, — відповів капелан щирим, схвильованим голосом. — Я довідався в штабі, що ви дуже серйозно поранені і вас відправлять додому, якщо виживете. Підполковник Корн казав, що стан у вас критичний. Та я щойно почув від одного з лікарів, що насправді рана легка і що, можливо, за день-два ви звідси вийдете. Ви поза небезпекою. А це зовсім непогано.
Йосаріан вислухав новину капелана з великим полегшенням.
— Чудово.
— Так, — сказав капелан, і щоки його залив пустотливий, радісний рум’янець. — Так, це дуже добре.
Йосаріан засміявся, пригадавши свою першу розмову з капеланом:
— Знаєте, вперше я побачив вас у шпиталі. А тепер я знову в шпиталі. Останнім часом ми з вами бачимось тільки в шпиталі. Де ви пропадаєте?
Капелан знизав плечима.
— Я багато молюся, — зізнався він. — Я намагаюсь якомога довше залишатися в наметі і молюся щоразу, коли сержант Вітком кудись виходить, так щоб він не застав мене за молитвою.
— А вам від цього добре?
— Я забуваю про свої неприємності, — відповів капелан, ще раз знизавши плечима. — І маю щось до роботи.
— Значить, добре, так?
— Авжеж, — із запалом погодився капелан, мовби раніше йому таке не спадало на думку. — Авжеж, напевне, що добре. — Він імпульсивно нахилився вперед і, знітившись, турботливо запитав: — Йосаріане, чи можу я вам якось допомогти, поки ви тут, може, щось принести?
— Якісь забавки, солодощі або жувальну гумку? — добродушно подражнив Йосаріан.
Капелан знову почервонів, сором’язливо всміхаючись, а тоді дуже ввічливо повів далі:
— Як-от книжки, можливо, або що-небудь таке. Хотілось би зробити для вас щось таке, аби вас потішити. Знаєте, Йосаріане, ми всі дуже вами пишаємось.
— Пишаєтесь?
— Так, звісно. Ви ризикували своїм життям, щоб зупинити того нацистського вбивцю. Це був дуже благородний вчинок.
— Якого нацистського вбивцю?
— Того, що хотів убити полковника Каткарта і підполковника Корна. А ви їх урятували. Він же міг вас зарізати, коли ви зчепилися з ним на галереї. Вам пощастило, що залишились живі!
Йосаріан сардонічно пирхнув, коли зрозумів, про що йдеться.
— Не було ніякого нацистського вбивці.
— Певно, що був. Підполковник Корн розповів.
— То була повія Нейтлі. І вона чигала на мене, а не на полковника Каткарта і підполковника Корна. Вона намагається мене вбити, відколи я приніс їй звістку, що Нейтлі загинув.
— Але як так? — різко запротестував спантеличений і обурений капелан. — Полковник Каткарт і підполковник Корн обоє бачили, як він утікав. В офіційному повідомленні мовиться, що ви захистили їх від ножа нацистського вбивці.
— Не вірте офіційному повідомленню, — сухо порадив Йосаріан. — Це частина тієї угоди.
— Якої угоди?
— Угоди, яку я уклав з полковником Каткартом і підполковником Корном. Вони відправлять мене додому як великого героя, якщо я говоритиму про них лише хороше і ніколи не критикуватиму за те, що решту льотчиків вони примушують літати понад норму.
Шокований, капелан припіднявся у кріслі. З переляку він весь войовниче наїжачився.
— Але це жахливо! Це ганебна, скандальна угода, хіба ні?
— Мерзотна, — відповів Йосаріан і здеревіло втупився у стелю, лежачи горілиць. — Гадаю, мерзотна — це те слово, на якому ми зійшлися.
— Тоді як ви могли на таке пристати?
— Або угода, або трибунал, капелане.
— Ох! — вигукнув капелан із сильним каяттям, затуливши рота тильною стороною долоні. Він схвильовано опустився в крісло. — Я не мав права так говорити.