— Аарфі посвідчить під присягою, що ви з Маквотом збрехали в офіційному рапорті.
— Ну певно, цей вилупок може!
— Також вас визнають винним, — процитував майор Денбі, — у зґвалтуванні, у значних операціях на чорному ринку, саботажництві та в продажу ворогові військових таємниць.
— Як же вони це доведуть? Я ніколи нічого подібного не робив.
— А їхні свідки присягнуть, що робив. Вони знайдуть стільки свідків, скільки потрібно, просто переконавши їх, що знищити вас буде благом для країни. І в певному сенсі це й було б благом для країни.
— В якому такому сенсі? — Йосаріан поволі, ледь стримуючи ненависть, припіднявся на лікті.
Майор Денбі трохи відхилився і знову став промокати хустинкою чоло.
— Бачите, Йосаріане, — почав він, винувато затинаючись, — псування репутації полковника Каткарта й підполковника Корна не зміцнить нашої військової потуги. Гляньмо правді в очі, Йосаріане: попри все наш полк таки має добрий послужний список. Якщо вас віддати під трибунал, а потім виправдати, інші льотчики, можливо, також відмовляться літати на бойові завдання. Полковника Каткарта розжалують, а це може підірвати боєздатність нашої частини. Тож у такому сенсі благом для країни є визнати вас винним і посадити до в’язниці, хоч ви і невинний.
— Як гарно ви вмієте все подати! — ображено огризнувся Йосаріан.
Майор Денбі почервонів, зніяковіло зіщулився й примружився.
— Будь ласка, не звинувачуйте мене, — попросив він з виразом потривоженої порядності. — Ви ж знаєте, що я тут ні при чім. Я лише намагаюся глянути на речі об’єктивно і знайти вихід з цієї дуже важкої ситуації.
— Не я її створив.
— Але ви можете її розв’язати. І що вам залишається робити? Ви ж не хочете більше літати на бойові завдання.
— Я можу втекти.
— Втекти?
— Дезертирувати. Втекти. Можу плюнути на весь цей клятий бедлам і дати драла.
Майор Денбі був приголомшений.
— Куди? Куди ж ви можете втекти?
— Досить легко можу добратись до Рима. І там сховатись.
— І кожну хвилину свого життя боятися, що вас знайдуть? Ні, ні, ні, ні, Йосаріане. Це був би згубний і ганебний вчинок. Ще ніхто не розв’язав своїх проблем, втікаючи від них. Прошу мені повірити. Я лиш намагаюсь допомогти вам.
— Саме це сказав мені один добрий детектив, перед тим як вирішив засунути палець у мою рану, — відказав Йосаріан із сарказмом.
— Я не детектив, — з обуренням відповів майор Денбі, і щоки його знову зчервоніли. — Я професор університету з високорозвинутим чуттям добра і зла, мені нема чого вас обманювати. Я взагалі нікому не брешу.
— А що б ви зробили, якби хтось із полку спитав вас про нашу розмову?
— Збрехав би.
Йосаріан глузливо розсміявся, і майор Денбі, попри збентежений рум’янець, з полегшенням відхилився на спинку крісла, немовби радіючи з перепочинку, що його обіцяв мінливий настрій Йосаріана. Йосаріан дивився на нього з сумішшю стриманого жалю і зневаги. Він сів, обіпершись на спинку ліжка, запалив сигарету, ледь всміхнувся кривою усмішкою і з несподіваним співчуттям споглядав той яскраво виражений, банькатий жах, що назавжди закарбувався на обличчі майора Денбі в день вильоту на Авіньйон, коли генерал Дрідл наказав вивести його надвір і розстріляти. Зморшки переляку залишаться навіки, мов глибокі, чорні шрами, і Йосаріанові стало жаль цього лагідного, морального ідеаліста середніх років, як йому завжди ставало жаль стількох людей, чиї вади були невеликі, а турботи — легкі.
І, підкреслено доброзичливо, він спитав:
— Денбі, як ви можете працювати з такими людьми, як Каткарт і Корн? Невже вас від цього не верне?
Йосаріанове питання здивувало майора Денбі.
— Я роблю це, щоб допомогти своїй країні, — мовив він так, неначе відповідь була очевидною. — Полковник Каткарт та підполковник Корн — мої начальники, і виконувати їхні накази — це єдиний вклад, який я можу зробити для військової потуги. Я працюю з ними, бо такий мій обов’язок. А крім того, — додав він набагато тихіше, опустивши очі, — я людина не агресивна.
— Країна вже не потребує вашої допомоги, — неприязно зауважив Йосаріан. — Отож ви допомагаєте лише їм.
— Я стараюсь про це не думати, — щиро признався майор Денбі. — Але я стараюсь зосередитися лише на головному й забути, що й вони з цього скористають. Я кажу собі, що ці люди мало значать.
— Знаєте, якраз у цьому моя біда, — задумливо і приязно мовив Йосаріан, схрестивши руки на грудях. — Між мною і будь-яким ідеалом завжди опиняються шайскопфи, пекеми, корни і каткарти. І це якось міняє сам ідеал.