— Капелане, будь ласка, стуліть рот, — вивільняючись, чемно попрохав майор Денбі і схвильованим жестом стер піт з чола. Потім схилився над Йосаріаном, який саме діставав черевики. — А що з полко...
— Мені однаково.
— Але ж це мо...
— До дідька їх обох!
— Але ж це їм буде на руку, — вперто наполягав майор Денбі. — Про це ви подумали?
— Нехай ці вилупки процвітають, мені байдуже, якщо вже я не можу їх зупинити, а тільки потривожити втечею. Тепер я мушу дбати про себе, Денбі. Я мушу добратися до Швеції.
— Вам це не вдасться. Це неможливо. Географічно це майже неможливо — дістатися звідси туди.
— Чорт, Денбі, я знаю це. Але принаймні спробую. В Римі є одна дівчинка, чиє життя я хотів би врятувати, якщо я її знайду. Я заберу її з собою до Швеції, якщо тільки знайду, тож не такий вже я й егоїст, адже так?
— Суцільне божевілля. Ваше сумління вам ніколи не дасть спокою.
— І слава Богу. — Йосаріан засміявся. — Я б не хотів жити так, щоб на душі не шкребло. Правильно, капелане?
— Я вріжу капітанові Блеку просто кулаком по носі, щойно побачу,—хвалився капелан, посилаючи в повітря два короткі удари лівою, а тоді один незґрабний хук правою. — Ось так.
— А ганьба? — допитувався майор Денбі.
— Яка ганьба? Зараз мені тут ганьби вистачає. — Йосаріан міцно зав’язав шнурівку на другому черевику і схопився на ноги. — Ну, Денбі, я готовий. Потримаєте язика за зубами і дасте мені шанс сісти на попутний літак?
Денбі розглядав Йосаріана мовчки, з дивною, сумною посмішкою. Він уже перестав потіти і здавався зовсім спокійним.
— А що б ви зробили, якби я спробував вас зупинити? — запитав він з гіркою насмішкою. — Побили б мене?
Йосаріана здивувало й зачепило це запитання.
— Ні, звичайно, ні. Навіщо ви так кажете?
— Я вас поб’ю, — похвалився капелан, підскакуючи, немов у танці, до майора Денбі і боксуючи в повітрі. — Вас і капітана Блека, і навіть, можливо, капрала Віткома. Уявляєте, як це буде прекрасно, коли виявиться, що я вже більше не мушу боятися капрала Віткома?
— Ви справді зібралися мене зупинити? — запитав Йосаріан майора Денбі і пильно глянув на нього.
Майор Денбі відскочив від капелана і на якусь хвилину задумався.
— Ні, звісно, ні! — бовкнув він і раптом з надмірним поспіхом замахав обома руками, показуючи на двері. — Звісно, я не буду вас зупиняти. Ідіть, ради Бога, і покваптесь! Гроші потрібні?
— Трохи є.
— Ось, маєте ще, — з гарячковим збудженням майор Денбі простяг Йосаріанові грубу пачку італійських лір і обіруч схопив його руку, щоб не лише його підбадьорити, але й вгамувати тремтіння власних пальців. — Зараз у Швеції, мабуть, гарно, — з тугою зазначив він. — Там такі милі дівчата. І народ такий прогресивний.
— До побачення, Йосаріане, — мовив капелан. — І хай вам щастить. Я залишаюсь тут і буду завзятий, і коли війна скінчиться, ми ще зустрінемось.
— Бувайте, капелане. Дякую, Денбі.
— Як ви почуваєтесь, Йосаріане?
— Нормально. Ні, мені дуже страшно.
— Це добре, — сказав майор Денбі. — Це значить, що ви ще живий. Вам буде невесело.
Йосаріан рушив до дверей.
— Ні, буде весело.
— Я серйозно, Йосаріане. Вам доведеться бути насторожі щодня і щохвилини. Вони перевернуть небо і землю, щоб упіймати вас.
— Я буду насторожі весь час.
— Вам доведеться пострибати.
— І стрибатиму.
— Стрибайте! — крикнув майор Денбі.
Йосаріан стрибнув. Відразу за дверима чигала повія Нейтлі. Ніж опустився, схибивши на кілька дюймів, і Йосаріан дав драла.
Кінець.