— Ну то й що? — обурено огризнувся Док Деніка. — Повір, у мене все склалося. Я загрібав п’ятдесят тисяч на рік і майже не платив податків, бо брав у клієнтів готівкою. Мене підтримувала наймогутніша в світі фахова асоціація. І дивися, що сталося. Якраз коли я вже насправді міг збити копійку, вони придумали якийсь фашизм і розв’язали війну настільки страшну, що вона зачепила навіть мене. Сміх бере, коли чую, як якийсь Голодний Джо щоночі верещить, мов недорізаний. Справді бере сміх. Йому зле? А як, на його думку, почуваюсь я?
Голодний Джо надто міцно загруз у власних злигоднях, щоб перейматися тим, як почувається Док Деніка. От, наприклад, звуки. Найтихіші доводили його до шалу, і він до хрипоти горлав на Аарфі за плямкання, коли той смокче люльку, на Орра за шипіння його паяльника, на Маквота за дзвінке ляскання кожної карти, коли той здавав у грі в блекджек чи покер, на Добза за клацання зубів, коли той незґрабно тиняється табором, натикаючись геть на все. Голодний Джо був трепетним, розхристаним згустком ходячої дратівливості. Рівне цокання годинника в тихій кімнаті мов молотком трощило його беззахисний мозок.
— Слухай, хлопче, — якось пізнього вечора накинувся він на Гапла, — якщо хочеш жити в цьому наметі, роби все по-моєму. На ніч загортай свій годинник у пару вовняних шкарпеток, запихай на дно своєї скриньки і ховай он у тому куті намету.
Гапл зухвало випнув щелепу, щоб показати Голодному Джо, що ним не можна попихати, а відтак зробив усе, як було сказано.
Голодний Джо був нервовим, виснаженим бідолахою з кощавим, землистим обличчям, у темних очницях якого посмикувались і корчились, мов кільця розчленованої змії, підшкірні жилки. Це було понуре обличчя зі слідами прищів, зчорніле від турбот, мов покинуте шахтарське місто. Голодний Джо їв жадібно, безупинно покусував пучки пальців, затинався, давився, чухався, пітнів, бризкав слиною і у фанатичному завзятті стрибав з місця на місце з дорогим чорним фотоапаратом, усе намагаючись зазняти голих дівчат. Знімки ніколи не виходили. Він постійно забував вкласти плівку, або ввімкнути спалах, або зняти кришку з об’єктива. Було нелегко переконати голих дівчат позувати, але Голодний Джо знав одну хитрість.
— Я великий чоловік, — кричав, було, він. — Я великий фотограф з журнал «Лайф». Великий фото на багато великий обкладинка. Si, si, si! Голлівуд зірка. Багато гроші. Багато наречені. Багато шури-мури цілий день.
Мало яка жінка могла встояти проти таких підступних лестощів, і проститутки зривалися на ноги, радо приймаючи найфантастичніші пози, які він придумував. Жінки були згубою Голодного Джо. Його ставлення до них як до сексуальних створінь можна було б описати як безтямне обожнення чи поклоніння. Вони були прекрасним, утішним, запаморочливим явленням чуда, знаряддям насолоди, надто глибокої, щоб її виміряти, надто гострої, щоб витримати, і надто витонченої, щоб служити нікчемному, недостойному чоловікові. Їхні оголені тіла у своїх руках він сприймав лише як недогляд небес, який буде негайно виправлений, і завжди квапився в будь-який можливий спосіб скористатися ними, перш ніж Всевишній опам’ятається і відбере в нього цю скороминущу нагоду. Він ніколи не міг вирішити, дрючити їх чи знімкувати, бо переконався, що неможливо робити одне і друге одночасно. Насправді він не міг зробити ні те, ні інше, бо нестримний поспіх, що завжди його охоплював, відбирав йому спроможність до дії. Фотографії ніколи не виходили, а Голодний Джо ніколи не входив. Найцікавіше, що до війни Голодний Джо дійсно працював фотографом для журналу «Лайф».
Тепер він був героєм, найбільшим героєм у Повітряних силах, вважав Йосаріан, адже він мав більше бойових вильотів за будь-якого іншого героя
Повітряних сил. Він виконав шість норм бойових вильотів. Голодний Джо відлітав свою першу норму, коли було досить усього лише двадцяти п’яти завдань, щоб спакувати валізи, понаписувати щасливі листи додому і почати жартома доскіпуватися до сержанта Таузера, чи не надійшов, бува, наказ про його відправку до Штатів. Поки чекав, він цілими днями тинявся біля входу в опервідділ, жбурляючи дотепи кожному, хто проходив мимо, і задля сміху називав сержанта Таузера паршивим сучим сином щоразу, як той визирав з канцелярії.