— Мобільник де? — натомість запитала Марта.
— У мене вдома, — судомно зітхнула Софія. — Я його заховала.
— Ще не віддала Вовану?
— Ні, після того обшуку в класі я не наважилася, — призналася Софія. — Я просто тепер не знаю, що з телефоном робити.
— Карочє, — накрутила на палець пасмо волосся Марта. — Ти завтра, при всіх у класі, кажеш, що взяла телефон. Ну, так вийшло, скажеш, йо-пе-ре-се-те! І віддаси його Оксані.
— Ти що?! — злякалася Софія. — Ні! Я просто помру! Вона мене вб’є! Мені триндець…
— Та я тебе прошу, який триндець, — Марта вже опанувала себе і могла говорити звичним зверхнім тоном. — Вибачишся. Скажеш, що якесь затьмарення найшло.
— У мене й направду якесь затьмарення було… — знову схлипнула Софійка.
— Так, усе, годі, — твердо мовила Марта. — Ми вирішили. Крапка. Не треба тут соплі пускати. Нічого тобі не буде. Ходімо, тобі треба випити міцного чаю.
Наступного дня в класі Марта заявила, що Софія хоче розповісти про щось важливе. Винуватиця встала, зізналася в крадіжці й повернула Оксані мобільник. Переполох був чималий. Чомусь усі вважали, що таке може скоїти тільки хлопець. І після крадіжки вся «чоловіча частина» класу почувалася невідомо чому винуватою. Тепер, після зізнання Софійки, хлопців, як кажуть, попустило, — зате чи не половина дівчат заявили, що більше ніколи не будуть дружити зі злодійкою.
Софійка вже не плакала, а була дуже бліда і тиха. Лише Марта підтримала її й заявила, що коли людина зізналася, розкаялася й віддала вкрадене, то їй слід пробачити. Тут знову здійнявся галас: усі сперечалися, чи можна пробачати такі вчинки, чи ні. І знову не дійшли згоди.
Звичайно ж, про зізнання Софійки миттєво стало відомо і вчителям. Але на їхні намагання дізнатися, для чого чи для кого вона це зробила, Софія відповідала впертою мовчанкою. Наприкінці тяжкого шкільного дня вона почувалася дуже стомленою, — але, як не дивно, її опанувало якесь заціпеніння, спокій на межі з нечутливістю.
Урешті за кілька днів скандал розійшовся по всіх закутках школи, мов кола по воді, й затих десь між припалих пилом папок у кабінеті завгоспа.
Глава 9
ОРДЕН
Вова їхав маршруткою на околицю міста, в будинок культури одного із заводів. Щоправда, нині цей будинок належав не заводу, а невідомо кому. Завод іще до того, як його прибрав у свою власність один із новоспечених багатіїв, устиг продати свій «осередок культури» — так величав колишній директор, п’яничка, цей старий будинок з непропорційними пузатими колонами. Потім «осередок» продали ще, і ще, тож тепер узагалі було важко розібратися, хто ж насправді став його хазяїном.
Утім, колишній будинок культури жив своїм, доволі активним і водночас дивним життям. Приміщення орендували різні «народні цілителі», екстрасенси, заїжджі зарубіжні проповідники. Полюбляла бувати тут і відома пророчиця Зара. Про її чергову появу сповіщали погано віддруковані афіші з традиційними гаслами: «Поліпшую карму. Знімаю чужу ауру. Допомагаю повернути чоловіка в сім’ю. Сприяю успіху в бізнесі». У домі з колонами влаштовували також ярмарки-розпродажі промислових товарів, а кілька разів на його сцені виступали артисти якогось пересувного цирку.
Проте дуже часто до будинку приходили скромно вдягнені, охайні чоловіки — всі як один у недорогих темних костюмах, з краватками, негомінкі, але впевнені у собі. Керував ними високий, атлетичної статури, приємний на вигляд чоловік. З’являвся він нечасто, але кожен його візит, вочевидь, був важливим для чоловіків у костюмах і численних відвідувачів заходів, що відбувалися тут. Високий атлет тихим голосом давав розпорядження, які миттєво виконувалися. Жодних афіш не вивішували, проте на «лекції», як чоловіки в краватках називали вечірні, а часом і денні збори, приходило багато народу, майже всі — молодь і підлітки.
Вова згадав, як він уперше, хвилюючись, ішов на зібрання невідомих йому людей. Таємничий Дем через «аську» детально розповів йому, куди йти і що обов’язково мати при собі. Тепер Вові було навіть дивно, що колись він сприймав своїх новоспечених друзів як зовсім сторонніх людей. Першого разу він очікував побачити, скажімо, толкіністів в обладунках лицарів, із саморобними луками, щитами, сяючими кутими мечами… Вова тоді був навіть трохи розчарований: адже його зустріли привітно, проте нічого загадкового й незвичайного, яке він, власне, сподівався побачити, в залі будинку культури не було. А були прості молоді люди, які знали його ім’я, знали, здається, про нього все — уподобання, захоплення, навіть те, чи добре він вчиться. Зате трохи згодом, коли хлопець почув виступи кількох юнаків, які промовляли пристрасно й переконливо, Вова зрозумів: саме цих людей він шукав давно. Періодичні відвідини цього будинку і зібрань у ньому стали справжнім життям хлопця.