Відтоді, як Сашко прийшов до тями, все «населення» відділення травматології під різними приводами намагалося заприязнитись із ним, поговорити й ніби між іншим дати якусь мандаринку чи цукерку. Сашко був наймолодшим у «дорослому» відділенні. Він опинився саме тут через те, що в цій гарній, як казали — провідній лікарні працював друг його батька. І друг — головний лікар — зробив виняток для підлітка, бо Сашка хотіли класти в якусь дитячу лікарню, а батьки вважали, що вона незрівнянно гірша за цю. Врешті-решт, оскільки він був «потерпілий від хуліганського нападу», як записали в міліцейському протоколі, хлопцеві, попри його вік, дозволили лікуватися серед дорослих мужиків.
Сашкові боліло в багатьох побитих місцях, пересувався він ледь-ледь. Проте намагався мовчки зносити все, не плакатися, і на традиційне запитання лікарів, як він себе почуває, завжди відповідав: «Добре!» Позитив, як любив говорити Сашко, був у тому, що нарешті він випірнув із темного провалля — чи сну, чи забуття. Навіть голова його працювала цілком нормально, тільки іноді боліла. Читати книжки, дивитися телевізор і тим паче мати справу з лептопом йому категорично заборонили. Лікуючий доктор Лариса Едуардівна пояснила Сашкові, що «голову слід поставити на місце», а потім бавитися з телевізором і рештою «другорядних речей». Так і сказала — про комп! — «другорядна річ». На щастя, можна було слухати музику, і хлопець припадав до свого CD-плеєра, мугикаючи під носа улюблені мелодії. А потім мати зробила Сашкові королівський подарунок: принесла новенький i-pod на вісімдесят гігабайтів пам’яті з неймовірною кількістю записаної музики і пісень. Сашко був вражений. Такого щедрого дарунка він не чекав, і остаточно вирішив, що його преди, попри деяку занудливість, — класні. Згодом з’ясувалося, що ідею купити цю чудову річ батькам Сашка підкинув його старший брат — Євген. Але це стане відомо потім і аж ніяк не применшуватиме «просунутості предів», як казав сам Євген.
Сашко часто згадував той нещасливий вечір, коли на нього й Вована накинулися оті бухі придурки. На жаль, повернутися в минуле і щось там змінити було неможливо, хоча й дуже хотілося. Хлопець розпитував батьків про друзів, перш за все про Вову, але ті стримано відповідали, що з Вовою все гаразд і після короткого лікування вдома він ходить до школи. Новий мобільний телефон Сашкові мати дала, аби він дзвонив їй чи батькові, коли ті мусили відлучатися з лікарні, де вони перебували мало не цілодобово. Але зрозуміло, що номери друзів залишилися в старому, вкраденому чи загубленому тоді телефоні, й Сашкові було прикро через неможливість поговорити з кимось із товаришів. Проте мама сказала, що «не все одразу», нехай він лікується, відновлює сили, що струс мозку — то не жарти, і спілкування слід поки що обмежити. Сашкові нічого не залишалось, як підкоритися. Поки що, — як втішав він себе.
Хлопець мріяв, як він вийде нарешті з цієї лікарні, яка йому страшенно обридла, і буде разом із друзями — гуляти, говорити, грати…
Глава 11
КОМАНДА
Таня, Оля і Юля поспішали до хлопців, які чекали на них в одному з дворів неподалік школи. Оля мала розповісти дещо важливе, як вона запевняла. Юля була трохи бліда і не могла йти надто швидко. Оля уважно глянула на неї.
— Щось негаразд? — запитала вона. — Погано себе почуваєш?
— Та у мене, блін, саме «червоні дні» календаря… — знехотя відповіла Юля.
— Може, не йди? — запитально глянула Таня. — Підеш додому, полежиш…
— Та ні, — похитала головою Юля. — Я теж хочу бути в курсі справ.
Стас, Артем і Вася вже чекали на дівчат у дворі. Стас нетерпляче хитав ногою, Артем запалював навіщось сірники й одразу кидав їх на землю. Сірники гасли, випускаючи трохи ядучого димку на прощання. А Вася розповідав про новинки «справжньої музики», як він називав твори кількох рок-гуртів і виконавців.
— Я бачила, куди він ходить, — одразу почала Оля. — Думайте про мене, що хочете, але я слідкувала за Вованом.
— Що тут думати, — Артем кинув палаючого сірника подалі. Той описав у повітрі дугу і впав біля порожньої пивної банки. — Слід товаришеві допомогти. Не подобається мені його стан…
— То куди він ходить? — нетерпляче поцікавився Стас. — Що з ним відбувається?
— Не знаю, як називається це збіговисько, але там купа тінів і старших збираються, — вела Оля. — У колишньому будинку культури заводу «Граніт». Схоже на якусь секту абощо. Вони вже на підході до тієї зали стають як зомбі, немов нічого не чують і не бачать. Сунуть до жахливої споруди з колонами, як мурахи до мурашника.