Пастка для ґеймера

Сашка за деякий час виписали зі шпиталю. Після того, як хлопець почав одужувати, друзі кілька разів відвідували його в лікарні. Але останні відвідини ніхто згадувати не хотів, бо тоді трапилася неприємна історія, про яку ми коли-небудь розповімо…

Спортом Сашко займатися поки що не міг, але до школи ходив. Учителі розуміли, що він і пропустив багато й не міг ще вчитися так само напружено як інші. Тому директор, Георгій, несподівано заявив, що Сашкові «підуть назустріч» — тобто питати на уроках деякий час не будуть.

А з Вовою всю весну і літо працював «наш дід», як тепер однокласники називали Олега Едгаровича. Таня пишалася тим, що її дідусь потроху, крок з кроком виводив Вову із зомбованого стану, навчав його знову радіти спілкуванню з батьками і друзями. Олег Едґарович, затятий гольфіст — пристрасть до цієї гри він здобув у Сполучених Штатах, де працював деякий час — улаштував у себе на дачі невеличке поле для міні-гольфу. Психолог навчив цієї гри всю компанію — Сашка, Вову, Олю, Стаса, Юлю, Артема… Тепер вони залюбки їздили разом із Танею на дачу до «нашого діда» і грали там у гольф, пекли картоплю, варили куліш і співали під гітару.

* * *

Наближалося перше вересня. Усі друзі знову були разом — хто повернувся з дач, хто з більш далеких мандрів. Кілька однокласників нікуди не виїжджали з міста, хіба на вихідні. Але всі знову радо зібралися напередодні першого дня навчання у дворі поблизу школи.

Петрик показував фокуси з гральними картами — свої нові досягнення за літо. Марта розповідала Софійці якісь новини про свого батька, але та слухала її неуважно, раз-по-раз позираючи на Вову. Оля ж сиділа біля Вови і тримала його за руку, наче боялася, що він кудись раптом піде. Стас розповідав Сашкові й Артемові, що знайшов новий спортивний зал, недорогий, але з усіма необхідними тренажерами. Таня і Юля про щось стиха перемовлялися. А Вася, як завжди, приніс гітару. Він співав відому пісню, яка всім подобалася:

Остання битва в кам’яній фортеці —
Над прірвою, під вежею старою.
Лишились ті, у кого серце б’ється,
І мовчки попрощались перед боєм.
Плечем в плече, підперши чорні зорі,
До ворога звернувши зброю й лиця,
Відходили по черзі ми за обрій,
Затиснувши в руках криваву крицю.
Чи стане вам наснаги, менестрелі,
Оспівувати наш фатальний подвиг,
Мечів двобої, поглядів дуелі —
Без слави, без надії й нагороди?
Світ помирав, як лицар без причастя.
На нас лилася стріл нещадна злива…
І грала криця полисками щастя,
А ворог вив, благаючи про диво.
Мов тіні, просувалися потвори;
Ганебна перемога — їм на подив.
Сміявся я, не знаючи покори,
І щит відкинув на зітерті сходи.
Балада прозвучить мені на спомин.
Винагорода темна і солона.
Востаннє долина життєвий гомін
В мечі, у холодіючій долоні…

Дівчата, слухаючи пісню, намагалися стримати сльози, а хлопці зосереджено мовчали. Пісня скінчилася, і після невеличкої паузи Вова запитав:

— Чому ж так класно, га?

— Пісня душевна, — висловила здогад Оля.

— А мені здається, класно тому, що ми одна команда, — усміхнувся Стас.