Одна пляшка влучила в ногу Вовану, і той впав, зойкнувши від болю й несподіванки.
— Гей, ти! — крикнув розлючений Сашко підліткові у спортивних штанях і кросівках, який поцілив у Вову, — ти, мазер-факер, по рогах захотів?!
— Ані вмєстє! — заволав чорнявий малий. — Бєй!
Розлючений гурт, забувши про бомжа, накинувся на хлопців. І хоча всі вони були п’яні, кількість їх перевищувала об’єднані неозброєні сили Сашка і Вована.
На ранню зелень похапцем моросив якийсь несерйозний дрібний дощ. Але хмари вирішили летіти далі, — вони розбрелися, розбіглися, і дощ поспішив за ними.
Голуб, смикаючи головою, нерозумним круглим оком зазирав крізь шибу в напівосвітлену кімнату. В помешканні прокинувся Вова. Він був удома, лежав на канапі. Хлопець обвів поглядом стіни і все згадав. Біля нього сиділа мати, Ольга Анатоліївна. За прочиненими дверима вчувалися чиїсь тихі голоси.
— Хвалити Бога, — прошепотіла мати. — Як і попереджав головний лікар, ти спав довго… Якесь гальмування, чи як він там висловився. Я так боялася за тебе, боялася тих уколів.
— А де Сашко? — раптом стрепенувся Вова. — Я пригадую, що викликав йому «швидку», коли ті розбіглися…
— Він у лікарні, — сумно зітхнула Ольга Анатоліївна. — Його добре-таки вдарили по голові. Струс мозку, гематома потилиці, перелам руки. Закритий перелам! — поквапно уточнила, завваживши, як стривожено Вова подивився їй у вічі.
— Як ти почуваєшся? — приглядалася до сина Ольга Анатоліївна.
— Нормально, — сказав той, і щоб додати певності голосу, ще раз повторив: — Цілком нормально!
— Там прийшли твої друзі, — нарешті слабка усмішка зринула на безбарвних губах матері. — Хочеш їх побачити?
— Так! — кивнув Вова і сів на канапі.
Юлю з Артемом запрошувати було не потрібно. Вони чули розмову і вже обережно заходили до кімнати.
— Усе гаразд? — замість привітання запитала Юля.
— Привіт! — усміхався Артем. — Ти молодець: надавав тим придуркам! І Сашко теж… Ви просто супер!
— Не розгубився! — уважно дивилася на Вову Юля.
— А знаєш, — сказав Артем, — ті ваші ботл-хантери, бомжі, теж телефонували до «швидкої»! І де вони тільки телефон узяли?
— Та, мабуть, у Сашка й узяли, — міркувала Юля. — Його ж телефон зник.
— Та ну його в болото, той телефон! — скривився Вова. — Як Сашко? Більш-менш?
— Поки що до нього, крім батьків, нікого не пускають, — поспішила додати мати. — Але кажуть, що він скоро одужає.
— Наступного тижня підемо до нього! — запевнив Артем. — Провідаємо. А тих сук я ще вирахую! Ми таку бригаду зберемо…
— І не думайте! — злякалася Ольга Анатоліївна. — Міліція сама розбереться! Без вас. Іще чого бракувало!
— Я теж був у лікарні? — раптом здивувався Вова.
— Та ні, — запевнила мати. — Це сестра швидкої налякала мене, кажучи про кому. А лікар дуже розумний був. Тобі зробили кілька уколів, привезли додому, сказали, що ти довго будеш спати. У тебе тільки нога забита.
— А! — думав про щось Вова. — Ногу відчуваю… Так, трохи болить. Але все нормально. Тільки чомусь я не все пам’ятаю.
— Лікар казав, що так може бути, — запевнила Ольга Анатоліївна. — То від стресу. До школи, звичайно, ти кілька днів не ходитимеш.
— Ото кайф! — ляпнув Артем, не подумавши.
— Та що там у тій школі цікавого, — знизала плечима Юля і хитро усміхнулася. — Ми ось теж не пішли. А прийшли до тебе!
— А! Приколісти ви! — нарешті усміхнувся і Вован. — Ну, в разі, якщо хтось із наших хоче, то хай приходить до мене.
— Але… — мати хотіла заперечити, проте, вочевидь, передумала.
— Мам, а гуляти на вулиці я можу? — не так запитав, як ствердив Вова.
— Я гадаю… Та й лікар казав… — захвилювалася мати, — але краще кілька днів побути вдома. Я тебе дуже, дуже прошу! Побачимо, як твоя нога, як пам’ять, зрештою…
Глава 5
НЕВІДОМИЙ
За два дні Вову вже власне нічого й не турбувало. Хлопець тинявся по квартирі, дивився телевізор, але час все одно тягнувся як гумовий. Вован навіть спробував був читати, проте ловив себе на тому, що прочитавши сторінку, анічогісінько не запам’ятовував і мусив знову, уважно читати все спочатку. Така «байда», як він називав свій невиразний внутрішній стан, йому набридла, і незважаючи на перестороги матері й батька, Вова годинами припадав до комп’ютера. Його немов магнітом тягло до ігор у РС-Задзеркаллі, до блукання в інтернеті…
«Аська» блимала численними викликами друзів. Вова вів жваву розмову з кількома дівчатами й хлопцями. «Павук» розповідав нові анекдоти, «Командор» запрошував до себе додому, поки батьки поїхали у відрядження, «Квітка» раптом почала розповідати, які мають бути справжні хлопці… Несподівано Вова завважив, що до нього «пробивається» хтось невідомий, і «тьотя Ася» питає, чи «пропустити» нового гостя. Вова поміркував трохи й вирішив, що це має бути прикольно — порозмовляти з людиною, яку він не знає. Чи, може, знає, але вона з’явилася до нього у новому обличчі?