Отже, в них був спільний знайомий: здуріти можна! Тепер спробуй-но відкрутитися од розмови.
— Ви знаєте лейтенанта Кристі? — скрушно запитав він.
— Я його чудово знаю, — усміхнувся капелан.
— А вам не здається, що він трохи того?
Усмішка на губах капелана вмить згасла.
— Що?! Ні, ні… Як вам сказати… Боюсь, що я не так добре його знаю.
— Ще й як того! — запевнив Йоссар’ян. — Усі вони придурки, а він — найперший.
Капелан мужньо витримав наступну хвилину мовчання.
— Це ви — капітан Йоссар’ян? — зненацька вигукнув він.
— У Кристі погана спадковість. Він із порядної сім’ї.
— Пробачте, будь ласка, — боязко повторив капелан, — Можливо, я помилився… Я ніколи собі цього не прощу! Це ви — капітан Йоссар’ян?
— Так точно, — признався капітан Йоссар’ян. — Це я капітан Йоссар’ян. А що?
— Із двісті п’ятдесят шостої ескадрильї?
— Із бойової двісті п’ятдесят шостої ескадрильї,— вточнив Йоссар’ян. — І я не знаю іншого капітана Йоссар’яна. Наскільки мені відомо, я єдиний капітан Йоссар’ян, якого я знаю, а більш мені про це нічого не відомо.
— Ясно, — з нещасним виглядом промовив капелан.
— А коли б нас було двоє, то, піднесені до восьмого ступеня, восьмого бойового ступеня, ми б склали бойовий номер нашої бойової ескадрильї,— додав Йоссар’ян. — Це я на той випадок, якщо ви збираєтесь написати про нас символічну поему. Адже ви поет, я вгадав?
— Ні, я не поет, — пробелькотів капелан. — І я не збираюся писати символічної поеми…
Йоссар’ян рвучко випростався: він помітив маленького срібного хрестика, що блиснув на другій петлиці капелана. Досі йому ще не випадало розмовляти із священнослужителями, і він аж отетерів од такої оказії.
— Та ви ж капелан! — у захваті вигукнув він. — А я й не знав, що ви капелан!
— Авжеж, — відповів капелан. — Ви й справді не знали, що я капелан?
— Ні, звичайно ні! Звідки я міг знати, що ви капелан? — Йоссар’ян захоплено витріщився на нього, вишкіривши в усмішці всі свої зуби. — Я ще зроду не бачив справжнього капелана!
Капелан знову зашарівся і втупив очі в підлогу. Це був худорлявий шатен років ледве за тридцять, із сором’язливими карими очима. На блідому довгастому обличчі, в заглибинах щік виднілися невинні розсипи рожевих цяточок — сліди юнацьких прищів. Йоссар’янові одразу закортіло чимось стати йому у пригоді: може, йому щось потрібно?
— Може, вам щось потрібно? — знову запитав капелан.
— Та ні,— усе ще шкірячи зуби, похитав головою Йоссар’ян. — У мене є все, що потрібно, і я чудово себе почуваю. Між нами кажучи, я цілком здоровий.
— Це добре, — мовив капелан і зніяковіло хихикнув, але тут же швидко затулив собі рота кулаком, бо побачив, що Йоссар’ян не сміється разом з ним. — Я маю ще навідати інших наших однополчан, — винувато проказав він. — А до вас я ще прийду. Можливо, навіть завтра.
— Прекрасно, — мовив Йоссар’ян.
— Неодмінно прийду, якщо ви справді цього хочете, — мовив капелан, зніяковіло потупившись. — Якщо моє товариство вас не обтяжує… як багатьох інших.
— Я дуже хочу, — аж весь просяявши від теплого почуття симпатії до капелана, відповів Йоссар’ян. — Мені ваше товариство буде приємне.
Капелан вдячною усмішкою відповів і зиркнув на клаптик паперу, який доти ховав у жмені. Тоді почав лічити ліжка в палаті, беззвучно ворушачи губами, і зупинив невпевнений погляд на Данбарові.
— Ви не скажете, — пошепки запитав він, — то часом не лейтенант Данбар?
— Авжеж, — вигукнув на весь голос Йоссар’ян. — То саме він, лейтенант Данбар.
— Дякую, — пошепки сказав капелан, — ви дуже люб’язні. Я маю навідати і його. Я маю навідати всіх наших однополчан, які лежать у цьому шпиталі.
— Навіть тих, що в інших палатах?
— І тих, що в інших палатах, — теж.
— Ой, будьте обережні в інших палатах, отче, — застеріг його Йоссар’ян. — То палати для психів. Там повно душевнохворих.
— Не треба називати мене «отче», — зауважив капелан. — Я анабаптист.[2]
— Будьте обережні,— похмуро провадив Йоссар’ян. — В тих палатах навіть військова поліція вам не допоможе, бо найбожевільніші з них — це саме військові поліцейські. Я б супроводив вас, та сам їх до смерті боюся. Божевілля — штука заразна. Тут тільки наша палата й нормальна, крім нас — усі психи. І не тільки в шпиталі,— можливо, й у всьому світі. Стережіться, капелане!
Той квапливо підвівся й бочком-бочком одступив од Йоссар’янового ліжка. Потім кивнув головою, лагідно всміхнувся й пообіцяв стерегтися.
2
Анабаптист — член християнської секти, яка вимагає повторного хрещення (звідси й назва) у свідомому віці, при вступі в анабаптистські громади.