І не було видно тому кінця-краю! Єдиний кінець-край, який міг завбачити Йоссар’ян, — то його власний кінець-край, тож він з легкою душею провалявся б у шпиталі аж до судного дня, коли б не той Техасець із жорноподібною щелепою та широкою, як криси ковбойського бриля, щирою, нездоланно-чарівною посмішкою, якою немовби навіки репнуло його праведне обличчя.
Техасець ладен був ощасливити всіх своїх ближніх — та тільки не Данбара і не Йоссар’яна. Він був по-справжньому хворий!
Та коли б навіть Техасець і захотів ощасливити Йоссар’яна, у нього все одно нічого не вийшло б, бо за стінами шпиталю Йоссар’ян не бачив нічого радісного. Єдине, що він бачив там, була війна, але ніхто не помічав її, крім Йоссар’яна та Данбара. А коли Йоссар’ян пробував відкрити людям очі, всі сахалися від нього, як від небезпечного психа. Навіть Мудренджер — при останній їхній зустрічі, перед шпиталем, — і той привселюдно обізвав його психом, а Мудренджер був не дурень, хоча міг би бути й мудрішим.
— Та ти просто псих! — загорлав він тоді не своїм голосом, учепившись обіруч за край столу, біля якого вони сиділи. Від люті й праведного обурення його, здавалося, от-от ударить грець.
— Мудренджере, ну чого ти сікаєшся до людей? — утомлено озвався Данбар крізь гамір в офіцерському клубі.
— Псих, та й годі! — наполягав Мудренджер.
— Мене намагаються вбити, — розважливо пояснив йому Йоссар’ян.
— Чому саме тебе?
— Бо в мене стріляють.
— В усіх нас стріляють — на те й війна!
— І думаєш, мені від цього легше?
Мудренджер уже був шарпнувся, щоб скочити з крісла, — очі його зволожіли, збілілі губи сіпав нервовий тик. Як завжди, коли він сперечався через свої переконання, Мудренджер і на цей раз судорожно засапав, змахуючи повіками гіркі сльози неподіленої віри. У Мудренджера було безліч принципів, у які він свято вірив. Мудренджер був душевнохворий.
— Хто? — допитувався він. — Ну, хто саме, по-твоєму, намагається тебе вбити?
— Та кого не візьми.
— Де ти їх бачиш?
— А ти що, не бачиш?
— От я й не бачу!
— А ще кажеш, що вони не намагаються мене вбити!
— Але ж… — Мудренджер нараз затнувся й у розпачі повалився на місце.
Мудренджер щиро вірив у свою правоту, однак і в Йоссар’яна були неспростовні докази, що геть незнайомі йому люди цілять у нього з гармат щоразу, як він підіймається в повітря, щоб скинути на них бомби, — яка вже тут радість! І не було ніякої радості в тому, щоб гибіти, як останній волоцюга, в наметі на П’яносі поміж пасмом опасистих гір за спиною та пустинною блакиттю моря перед очима — байдужного моря, яке, однак, проковтне тебе при першій-ліпшій нагоді, так що й оком не встигнеш зморгнути, а потім, награвшись, виплюне днів за три на берег — розбухлого, посинілого, протухлого, вільного від усіх боргів та обов’язків, з двома цівками солоної води з холодних ніздрів.
Йоссар’янів намет стояв коло вузької, як стіна, сіруватої смужки лісу, що відділяла його ескадрилью від Данбарової. Поруч, уздовж траншеї покинутої залізничної колії, пролягав тимчасовий бензопровід, з якого заправлялись на льотному полі бензовози. Завдяки його сусідові Весслу цей намет був найупорядкованішим у всій ескадрильї. Щоразу, коли Йоссар’ян повертався після чергового відпочинку в шпиталі чи відпустки до Рима, його приємно вражали нові вигоди, які запровадив за час його відсутності Вессл: то водогін, то дров’яна грубка, то зацементована долівка. Місце для намету вибрав свого часу Йоссар’ян, а ставили вони його вдвох із Весслом. Вессл, завжди усміхнений пігмей з пілотськими нашивками й густою кучерявою чуприною, розділеною пробором навпіл, подавав ідеї, а Йоссар’ян, вищий на зріст, дужчий, м’язистіший і меткіший, слухняно виконував усі його розпорядження. Жили вони вдвох, хоча намет призначався на шістьох. Коли настало літо, Вессл закотив догори борти намету, щоб вітерець — нечастий гість — од моря міг видмухати ізсередини розпечене повітря.
Поруч, у двомісному наметі, раював у самотині жерун арахісу Тупермейєр, котрий щоночі стріляв по манюсіньких польових мишках із пістолета сорок п’ятого калібру, що його поцупив у небіжчика із Йоссар’янового намету. Далі за Тупермейєровим стояв намет, якого Макпростак уже не ділив із Мудренджером: той іще не об’явився, коли Йоссар’ян виписався зі шпиталю. На його місце тепер поселився Кристі, але цей тим часом подався до Рима, де упадав біля сонливої проститутки, в яку шалено закохався. Тільки їй уже давно остогидла і її професія, і сам Кристі.