— Вояки! — спроквола, ретельно витримуючи паузи, заговорив полковник Паршіл перед особовим складом Йоссар’янової ескадрильї.— Ви — американські офіцери. І немає у світі жодної іншої армії, офіцери якої могли б сказати про себе те саме. Подумайте про це!
Сержант Туз негайно подумав про це і чемно повідомив полковника Паршіла, що він звертається зараз до рядового та сержантського складу, а офіцери чекають на нього в тому кінці бази, там він їх і знайде. Полковник Паршіл жваво подякував сержантові Тузу і, сяючи від самовдоволення, рушив до того кінця бази. Його переповнювала горда свідомість, що двадцять дев’ять місяців військової служби аніскілечки не притупили його феноменальної нездарності.
— Вояки! — спроквола заговорив він до офіцерів, ретельно витримуючи паузи. — Ви — американські офіцери! І немає у світі жодної іншої армії, офіцери якої могли б сказати про себе те ж саме. Подумайте про це!
Він зачекав хвилинку, щоб дати їм час подумати.
— Ці люди — ваші гості! — зненацька крикнув він. — Вони проїхали понад три тисячі миль, щоб розважити вас і підняти ваш настрій. Як же вони себе почуватимуть, коли ніхто з вас не прийде подивитись їхній концерт? І з яким настроєм самі звідси поїдуть? Вояки, мені зараз ідеться не про мою власну шкуру, ви погляньте на цю дівчину-акордеоністку — вона вже досить зріла, щоб стати матір’ю. Подумайте про неї і подумайте про вашу власну матір. Що сказали б ви, коли б ваша рідна мати приїхала за три тисячі миль, аби заграти на акордеоні отаким же, як ви, бовдурам, а ви й слухати її не схотіли? І що скаже про вас те мале дитя, яке народить ця дівчина, коли воно підросте й дізнається про те, що вчинили ви з його матір’ю?! Ми всі добре знаємо, що воно скаже. Отже, вояки, я хочу, щоб ви правильно мене зрозуміли. Це ваша добра воля — йти на цей концерт чи не йти. Я був би найостаннішим полковником у світі, коли б став наказувати вам ходити на концерти СОД, щоб розважитися. Але я вимагаю, щоб кожен, хто зараз не в шпиталі, негайно йшов на концерт СОД і розважався, а це вже наказ!
Йоссар’ян був ладний знову лягти в шпиталь, так зле він себе почував, та ще гірше стало йому через три бойових вильоти, коли він прийшов до Дока Дайліка, а той, як і перше, меланхолійно похитав головою й відмовився списати його на землю.
— Це з тобою біда? — тужливим голосом вичитав йому Док Дайлік. — Що ж тоді мені казати? Я вісім років перебивався з хліба на воду, поки вивчився на лікаря. А після того, вже навіть маючи власний кабінет, я сидів на курячих харчах, аж поки з’явилась більш-менш пристойна клієнтура і я зміг хоч якось зводити кінці з кінцями. А ледве запахло чимось схожим на прибуток, так ось тобі — мобілізація, мов той грім серед ясного неба. А чого скаржитися тобі?
Док Дайлік дружив з Йоссар’яном, але сам і пучкою не кивнув би, щоб допомогти приятелеві, в якого найбільше цінував уміння слухати. Так невдовзі Йоссар’ян почув усі останні новини про командира полку полковника Пескарта, який прагнув вибитися в генерали, про командира дивізії генерала Бидла та Бидлову медсестру, а також про всіх інших генералів із штабу двадцять сьомої армії, котрі вважали, що ніхто не повинен виконувати понад сорок бойових вильотів.
— Отже, вище носа і радій, що тобі пощастило, — понурим голосом радив він Йоссар’янові.— Візьми за приклад Тупермейєра.
Йоссар’ян аж затіпався весь од такої поради. Тупермейєр — то в них чільний бомбардир. Заходячи на ціль, він ніколи не робить протизенітних маневрів, чим завжди наражає на зайву небезпеку всіх, хто летить із ним в одній ланці.
— Тупермейєре, якого біса ти не робиш протизенітних маневрів? — люто накидались на нього товариші, повернувшись із завдання.
— Гей ви, дайте спокій капітанові Тупермейєру, — кидав полковник Пескарт. — Адже він, хай йому біс, найкращий наш бомбардир.