Тупермейєр скалив зуби, кивав головою, а тоді починав пояснювати, як він з допомогою мисливського ножа надрізає кулі, перетворюючи їх на «дум-дум», перш ніж усадити в ту польову мишву, яка щоночі навідується до його намету.
Тупермейєр і справді був найкращим бомбардиром полку, але він вів літак лише по прямій і завжди на одній висоті — від аеродрому аж до цілі і навіть за ціль, поки не переконувався, що бомби досягли землі: там жовтогарячими блискавками шугали спалахи полум’я, над ними шалено здіймався вгору стовп диму, вирували й котилися могутньою чорно-сірою хвилею розприскані, летючі уламки. В шести машинах, що слухняно йшли слідом за Тупермейєром, сиділи, заклякши, пойняті страхом смерті люди, тихі й недвижні, мов качки в очереті, а Тупермейєр тим часом вельми зацікавлено простежував крізь плексиглас носової кабіни шлях кожної бомби, надаючи німецьким зенітникам удосталь часу, щоб навести гармати, узяти приціл і смикнути спусковий гачок, чи шнурок, чи вимикач, чи біс його зна, що вони там смикають, коли вже закортить вибити дух із геть незнайомих їм людей.
Чільний бомбардир Тупермейєр ніколи не хибив. Йоссар’ян раніше теж був чільним бомбардиром, але його відлучили від таких завдань, бо йому стало начхати, влучив він у ціль чи ні. Йоссар’ян поклав собі жити вічно, а якщо вже й померти, то лише у боротьбі за життя, і єдиним бойовим завданням під час вильоту для нього тепер було повернутись живим.
Хлопці любили літати за Йоссар’яном, бо він при заході на ціль завжди робив «бочки» в усі боки, шугав угору крутою «свічкою», а тоді так само круто пікірував і весь час рвучко кидав літак то вправо, то вліво, отож від пілотів решти машин вимагалося тільки повторювати його маневри, аби не випасти з ланки, і вирівнювати стрій їм доводилося хіба що на якусь секунду-другу, щоб висипати бомби, а тоді вся ланка вмить з оглушливим ревом починала дертися вгору, подалі від спалахів зенітних снарядів, літаки розсипалися по небу, як молитви до господа бога. Щоправда, так вони ризикували стати легкою здобиччю для німецьких винищувачів, та Йоссар’ян і тут був на коні, бо німецьких винищувачів у небі на той час уже не бувало, Йоссар’ян не любив, коли поруч вибухає інший літак.
І лиш тоді, коли весь цей Sturm und Drang[3] залишався далеко позаду, напівмертвий від утоми Йоссар’ян дозволяв собі зняти зі змокрілої голови бронешлем і припиняв вигавкувати команди Макпростакові, який сидів за штурвалом, а той відразу чомусь цікавився, куди влучили бомби.
— Бомбовий відсік порожній! — доповідав іззаду сержант Туз.
— А ми влучили в міст? — питав Макпростак.
— Я не бачив, сер, мене так здорово кинуло назад, що я нічого не міг бачити. А зараз там геть усе в диму й нічого не видно.
— Гей, Аарфі, ми влучили в ціль?
— В яку там ціль? — подавав голос капітан Аардваарк, Йоссар’янів штурман, гладкий, з незмінною люлькою в зубах, що сидів поруч із Йоссар’яном і не піднімав голови від безладної купи карт у носовій частині літака. — По-моєму, нам іще далеко до цілі — чи ні?
— Йоссар’яне, бомби влучили в ціль?
— Які ще бомби? — відмахувався Йоссар’ян, його-бо в цю мить займали тільки зенітні снаряди.
— Чому бути, тому бути, того не минути, — співав, як завше, Макпростак.
Йоссар’янові було начхати, влучили його бомби в ціль чи ні — хай би в неї влучили бомби Тупермейєра чи когось із інших бомбардирів, тільки б не вертати туди знову. Всіх страшенно дратував той Тупермейєр, і час од часу хтось не витримував і ладен був його відлупцювати.
— Гей ви, ану дайте спокій капітанові Тупермейєру, хай йому біс, — сердито попереджував полковник Пескарт. — Не забувайте, що він найкращий наш бомбардир, хіба ні?
На таке полковникове заступництво Тупермейєр тільки задоволено щирив зуби й кидав до рота ще одну жменю арахісових горішків.
Тупермейєр домігся великих успіхів на ниві нічного розстрілювання польової мишви з пістолета, якого поцупив з кобури небіжчика в Йоссар’яновім наметі. За принаду йому правив маленький льодяник. Він щоночі умощувався в темряві і чатував на гризуна. В одній руці — пістолет, а палець другої просунутий у петельку шворки, натягнутої, як струна банджо, поміж рамою протимоскітної сітки та вимикачем. Досить було її ледь-ледь смикнути, як рама падала, а спалах яскравого світла засліплював беззахисну жертву. З переможним муркотінням Тупермейєр спостерігав, як манюсіньке звірятко заклякає й витріщує перелякані очиці, шукаючи, де ж ворог, а дочекавшись, поки ті очиці зустрінуться з його поглядом, з гучним реготом натискав на спусковий гачок і розприскував сполохане кошлате тільце по всьому намету. Все навколо сповнювалось лунким гуркотом, і тріпотлива мишача душа відправлялась на небо, до свого Творця.
3
Буря і натиск