— Caro, — хрипко промуркотіла вона, немов розкошувала в якомусь глибокому, впокоєному трансі.— О-о-о-ой, caro mio!..[58]
Він погладив її коси. Вона з дикою жадобою припала вустами до його обличчя. Він лизнув їй шию. Вона пристрасно обхопила його голову руками. Він відчував, що тоне, потопає в любовному вирі, а вона обціловувала його своїми вогняними, соковитими, тугими губами, видаючи в екстазі якісь невиразні, хтиві горлові звуки. Однією рукою вона пестила йому спину і намагалася пролізти під пасок, другою ж нишком, підступно обмацувала підлогу, шукаючи ножа, і нарешті знайшла! Ще мить — вона всадила б його Йоссар’янові в спину. Вона все одно жадала його смерті! Переляканий, приголомшений цією пекельною витівкою, він якось спромігся вирвати в неї з рук ножа й пошпурив його у найдальший куток кімнати. Потім, як обпечений, зірвався з місця. Обличчя в нього палало від подиву й розчарування. Він уже не розумів, чого йому більше хочеться — кинутися прожогом у двері й тікати, поки не пізно, чи знову звалитися поруч із нею на ліжко, віддавшись покірно на її милість. Однак вона звільнила його від цього болісного вибору, зненацька розридавшись. Йоссар’ян знову отетерів.
Тепер вона гірко плакала, знеможена, безпорадна, зовсім забувши про Йоссар’яна. А він геть розчулився, побачивши такий глибокий розпач. Вона сиділа, низько похиливши свою буйну, горду, прекрасну голову, знесилено опустивши плечі,— де й поділася та сатанинська войовничість! Тепер уже годі було сумніватися в щирості її страждання. Все тіло її стрясали гучні, болісні ридання. Вона більше не думала про Йоссар’яна, він для неї просто не існував, тож ніщо вже не заважало йому залишити кімнату. Однак він чомусь вирішив зостатися, щоб хоч якось утішити та підтримати її.
— Ну, не треба, не треба, — безтямно примовляв він, поклавши руку їй на плече, і одразу з болісним сумом пригадав те саме відчуття розгубленості й безпорадності, яке охопило його, коли їхній літак повертався від Авіньйона, а Снігген без кінця скімлив, що йому холодно, холодно, холодно, і Йоссар’ян не міг відповісти йому нічого, крім: «Ну, годі, годі, годі» — Ну, не треба, — співчутливо повторював він дівчині, ні на що більше не здатний. — Не треба.
Вона пригорнулась до нього і вмивалася сльозами, аж поки їй не забракло сил навіть плакати, і глянула на нього лише тоді, як він подав їй хусточку. Вона втерла собі щоки і, ледь усміхаючись, подала йому хусточку, прошепотівши тоном пристойної, добре вихованої дівчинки чемне: «Grazie, grazie».[59] І тут же зненацька, навіть не змінивши виразу обличчя, вп’ялася пазурами йому в очі і аж тоді, на радощах, що не схибила, переможно заверещала:
— Ха! Assassino![60] — і, завзято гикнувши, метнулася в куток по ножа, щоб нарешті таки порішити його.
Йоссар’ян, напівзасліплений, підвівся і, спотикаючись, кинувся за нею слідом, але чиїсь прудкі кроки позаду примусили його обернутись. А коли глянув туди, волосся в нього на голові стало дибом. Просто на нього з іще одним довжелезним хлібним ножем у руці бігла мала кралина сестричка!
— О господи! — загорлав, здригнувшись, Йоссар’ян і різким ударом вибив ножа з рук малої. Він був по саму зав’язку ситий цим диким, абсурдним поєдинком і, не чекаючи, коли до кімнати вбіжить ще хтось з довгим ножем, схопив обіруч дівчинку й пошпурив її у Крістієву кралю, а сам вискочив на сходову площадку і поскакав униз. Обидві месниці погналися за ним, і він чув на сходах за собою їхні дрібні кроки, щоправда, дедалі тихіші й глухіші. Потім кроки затихли, і згори долинуло чиєсь схлипування. Підвівши голову, він побачив Крістієву кралю, що, зігнувшись у три погибелі, сиділа на сходинці, затуливши обличчя рухами, а поруч наполовину перехилилася через бильце, ризикуючи впасти в сходову клітку, її невгамовна сестричка. Вона життєрадісно розмахувала ножем, так немов то була нова потішна іграшка, з якою вона ще не награлася.