— Як справи? — пошепки поцікавився він.
— Чудово, — відказав Йоссар’ян.
— Бачу — ти впав. Думав, з тобою щось скоїлося.
— Здається, я знепритомнів.
— У нас в ескадрильї ходить чутка, буцімто ти заявив у штабі полку, що більше не літатимеш.
— Це правда.
— А недавно до нас приходили із штабу й сказали, що все це вигадки: мовляв, ти просто пожартував.
— От це вже брехня.
— Ти гадаєш, такі речі тобі якось обійдуться?
— Не знаю.
— Що вони з тобою зроблять?
— Не знаю.
— Як ти гадаєш, вони віддадуть тебе під трибунал за дезертирство?
— Не знаю.
— Будемо сподіватися, що все обійдеться, — мовив льотчик з Данбарової ескадрильї й розчинився у темряві.— Коли будуть новини, дай знати.
Йоссар’ян мовчки глянув йому вслід, потім рушив далі, до свого намету.
— Агов! — долинуло звідкись спереду. Там за деревом ховався Везунбі.— Як твої справи?
— Чудово, — мовив Йоссар’ян.
— Я чув, тобі загрожує трибунал за дезертирство з поля бою, — заторохтів Везунбі.— Та поки що вони не наважуються, бо, схоже, не певні, що вдасться склепати на тебе справу. До того ж вони бояться, що такий скандал нашкодить їм в очах нового начальства. Адже офіційно ти й досі ходиш у героях, бо не побоявся вдруге зійти на міст біля Феррари. Зараз, далебі, ти перший герой у нашому полку. Так що, по-моєму, ти можеш не хвилюватись: вони тебе просто страхають.
— Спасибі, Везунбі.
— Оце я й хотів тобі сказати. Щоб попередити.
— Розумію, Везунбі.
— Ти пробач, Йоссар’яне, що ми тоді побилися з тобою в офіцерському клубі,— зніяковіло колупаючи землю носаком черевика, промовив Везунбі.
— Забудемо про це.
— Хоч то не я почав. Якби Вессл не ляснув мене по пиці ракеткою, нічого й не було б. Що я йому зробив?
— Ти в нього вигравав.
— Бо я грав краще за нього! На те й гра, щоб хтось вигравав! А втім, зараз, коли його вже немає в живих, байдуже, хто з нас краще грав у пінг-понг, правильно я кажу?
— Певно, що так.
— А ще пробач, що я зняв бучу через отой атабрин, коли ми сюди летіли. Врешті, як хто хоче схопити малярію, то це його особиста справа, правильно я кажу?
— Забудьмо про це, Везунбі.
— Я лиш намагався виконувати свій обов’язок. Такий був наказ. Мене завжди вчили виконувати накази.
— Забудьмо й про це, Везунбі.
— А знаєш, я сказав підполковнику Поркові й полковнику Пескартові, що, по-моєму, вони не повинні змушувати тебе літати на завдання проти твоєї волі. А вони заявили, що дуже в мені розчаровані.
— Ще б пак! — кисло всміхнувся Йоссар’ян.
— А втім, мені начхати. Що не кажи, а ти, чорт забирай, зробив аж сімдесят один бойовий виліт! Хіба ж цього не досить?! Як ти гадаєш, вони тебе відпустять?
— Навряд.
— Бо коли б вони відпустили тебе, їм довелося б відпустити всіх нас, правильно я кажу?
— От через те вони мене й не відпустять.
— А що вони можуть з тобою зробити?
— Не знаю.
— Невже таки віддадуть під трибунал?
— Не знаю.
— А ти боїшся?
— Боюсь.
— А погодишся знову літати?
— Ні.
— Будемо сподіватись, усе якось обійдеться, — переконано прошепотів Везунбі. — Я дуже хотів би.
— Спасибі, Везунбі.
— Я теж не в захваті, що війна вже практично скінчилась, а ми все літаємо та й літаємо… Коли почую щось нового, я дам тобі знати.
— Спасибі, Везунбі, — махнув йому вслід рукою Йоссар’ян.
— Гей! — гукнув боязко приглушений владний голос із невисокого, до пояса, чагарника, що ріс поблизу намету. Там сидів навкарачках Тупермейєр і, як завжди, гриз арахісові горішки. В сутінках прищі та великі чорні пори на його обличчі скидались на темну луску. — Як справи? — запитав він, коли Йоссар’ян підійшов ближче.
— Чудово.
— Не будеш літати?
— Ні.
— А якщо примусять?
— Не примусять.
— І тобі не страшно?
— Страшнувато.
— А як тобі трибунал буде?