— Нехай.
— А що каже майор Майор?
— Майор Майор зник.
— Це вони його… зникли?
— Не знаю.
— А що робитимеш, як вони надумають і тебе зникнути?
— Намагатимусь їм не датись.
— А вони не пробували умовити тебе літати, — так чи не так?
— Бобкінс із Добкінсом обіцяли посилати мене лиш у безпечні польоти.
— По-моєму, це шикарна пропозиція, — вмить пожвавішав Тупермейєр. — Я б на твоїм місці не роздумував. Ну, а ти радий?
— Я відмовився.
— Ну й дурень! — Потім флегматичне, тупувате обличчя Тупермейєра прибрало зосереджено-недовірливого вигляду. — Послухай-но, але ж така оборудка — то ж нечесно щодо всіх нас! Ти, значиться, будеш літати, де безпечно, а хтось із нас мусить виконувати небезпечні завдання не тільки за себе, а й за тебе. Так воно виходить?
— Виходить, що так.
— Е ні, це мені не подобається, — з люттю вигукнув Тупермейєр і войовничо випростався, стиснувши кулаки. — Виходить, лиш тому, що якийсь боягуз не хоче літати, мені доведеться зайвий раз підставляти під вогонь своє гузно, так?
— Піди й скажи це їм, а не мені! — мовив Йоссар’ян, кладучи на всяк випадок руку на руків’я пістолета.
— Власне, проти тебе особисто я нічого не маю, — мовив Тупермейєр, — хоча ти й гад. Просто й мені до біса набридло літати. Як би й мені від цього відкрутитися, га?
— Начепи пістолет і ходи зі мною, — глумливо реготнув Йоссар’ян.
— Ні, на таке я не наважусь, — задумливо похитав головою Тупермейєр. — Зганьбив би свою жінку й дитину, якби показав себе боягузом. Боягузів ніхто не любить. Крім того, я хочу залишитися в резервному корпусі, коли скінчиться війна. Усе-таки п’ятсот доларів на рік на вулиці не валяються.
— Ну, тоді літай і далі.
— Я теж так думаю. Слухай, а чи є якийсь шанс, що тебе звільнять від бойових вильотів і відправлять додому?
— Навряд.
— А все-таки, якщо вони раптом звільнять тебе й дозволять взяти ще когось із собою до Штатів, то візьми мене. Не Везунбі, а мене. Добре?
— З якого б це дива вони мені таке дозволяли?
— Як знати? В усякому разі, не забувай, що я перший тебе попросив. Гаразд? І тримай мене в курсі. Я буду щовечора приходити сюди. Якщо з тебе не спустять шкуру, то, може, і я перестану літати. Ну як, домовилися?
Потому ще цілий вечір різні люди раз у раз виринали з темряви назустріч Йоссар’янові й цікавилися, як у нього справи, благали нічого від них не таїти, а обличчя в усіх були однаково заклопотані й перелякані, немов їх об’єднував якийсь спільний ганебний порок, про який він ніколи раніше не здогадувався. То тут, то там якісь геть незнайомі йому люди вигулькували, ніби з-під землі, і схвильовано питали, як справи. Льотчики з інших ескадрилей поодинці скрадались до нього в сутінках — їх також цікавило, як йому ведеться. Після заходу сонця, куди б не скерував свої кроки Йоссар’ян, хтось уже лежав у засідці, готовий виринути з темряви й запитати, як справи. Люди звалювались йому на голову з дерев, вискакували з-за кущів, із заростей бур’яну, із канав, з-за наметів і з-під автомашин. Навіть один з його сусідів по намету підстеріг його в темряві й поцікавився, як справи, а відтак благав не розповідати іншим мешканцям намету, що підстерігав Йоссар’яна. Кожного разу, помітивши нову постать, що чатувала на нього і пошепки просила підійти ближче, Йоссар’ян хапався за пістолет, бо не міг знати, чи це не пастка: а ну як за мить ця невиразна тінь обернеться в Кристієву кралю або, що гірше, в спеціального посланця офіційних властей, уповноваженого вибити з нього дух ударом кийка по голові. Скидалось на те, що не сьогодні-завтра вони мають зробити щось подібне. Вони, цілком очевидно, не збирались поставити його перед трибуналом за дезертирство з поля бою, бо територію за сто тридцять п’ять миль від противника навряд чи можна прирівняти до поля бою. До того ж ніхто інший, як Йоссар’ян, висадив у повітря міст біля Феррари, вдруге зайшовши на ціль, хоча це коштувало життя Крахові,— він чомусь завжди забував про Краха, коли перебирав у пам’яті загиблих знайомих. Та хоч що-небудь вони ж мусили з ним зробити, і всі на острові похмуро чекали, яка пекельна кара спостигне його.
А вдень аж до вечора всі уникали Йоссар’яна — навіть Аарфі, і Йоссар’ян зрозумів, що люди в гурті й серед білого дня — то одне, а люди сам на сам і під захистом темряви — то зовсім інше. А втім, Йоссар’янові було не до них: коли він походжав собі задом наперед, поклавши руку на пістолет, його куди більше хвилювало, як і чим будуть його страхати, підлещувати та спокушати капітани Бобкінс та Добкінс після чергової термінової наради з полковником Пескартом та підполковником Порком. Голодний Джо на острові довго не затримувався, і єдиний, з ким міг спілкуватися Йоссар’ян, був капітан Гадд, який при кожній зустрічі не без єхидства весело кричав йому: «Привіт героям!» У кінці тижня капітан Гадд повернувся з Рима й повідомив Йоссар’яна, що Кристієва краля загинула. Серце в Йоссар’яна защеміло: його пойняли сум та каяття. Тепер він тужив за нею.