— Як це — «загинула»? — у палим голосом запитав він.
— Загинула, та й годі! — реготнув капітан Гадд, утомлено мружачи свої каламутні очиці й потираючи кулаками припухлі повіки. Його запалі щоки й гостре підборіддя поросли кущуватою рудою щетиною. — А я настроївся, оскільки вже в Римі, дати цій дурепі гарного щупача, як не раз бувало. Ото б покрутився в могилці той шмаркач Кристі, ха-ха-ха! Пригадуєш, як я його завше допікав, га? Ти ба! Тепер там ні душі…
— І ти не міг ні в кого про неї розпитати? — допитувався Йоссар’ян. Йому не йшла з думки бідолашна Кристієва наречена. Як же кепсько їй тепер! Коли б вона тільки з’явилася знову, він би залюбки простив їй усі ті шалені, відчайдушні наскоки. А без неї він відчував себе геть самотнім і покинутим.
— Там нема вже ні душі, уявляєш? — знову реготнув капітан Гадд. Йому було дивно, що Йоссар’ян такий нетямущий. — Ну, що тут незрозумілого? Всі загинули, бо й сама фірма з димом пішла!
— Загинули?
— Еге ж! їх викинули просто на вулицю! — Капітан Гадд реготав від щирого серця, і на його худій шиї радісно підскакував гострий кадик. — Спорожніло наше кубельце. Військова поліція потрощила все, що могла, й порозганяла всіх дівок. Ну, чим не комедія, га?
— А за що? — з жахом запитав Йоссар’ян. Його чомусь кинуло в дрож.
— Ет, яка різниця? — махнув рукою капітан Гадд. — Прийшли серед ночі й вигнали всіх просто на вулицю. Ти тільки уяви собі, що там діялося! Все те кодло!..
— А дівчинка, її сестричка?
— Вигнали і її! — реготнув капітан Гадд. — Укупі з усіма шльондрами. Просто на вулицю!
— Але ж вона ще зовсім дитина! — з обуренням вигукнув Йоссар’ян. — Вона не знає нікого в цілому місті! Що ж із нею тепер буде?
— А мені що до того? — відказав капітан Гадд, байдуже стенувши плечем, і раптом з цікавістю зиркнув на Йоссар’яна. В його сонних очицях спалахнули хитруваті вогники. — Гей, старий, що з тобою? Невже тобі не байдуже? Та коли б я знав, що це тебе так допече, то розказав би вже давно і з усіма подробицями. Куди ж це ти? Вертай назад! Вертай, я тобі ще не таке розкажу.
39. Вічне місто
У самоволку до Рима Йоссар’ян летів з Майлом, і, щойно вивівши машину на курс, той докірливо похитав головою, по-святенницькому накопилив губи й тоном праведника повідомив Йоссар’яна, що йому соромно за нього.
Йоссар’ян кивнув.
— Тим, що ти ходиш задом наперед із пістолетом при боці і відмовляєшся літати, ти просто робиш із себе посміховисько, — провадив далі Майло.
Йоссар’ян кивнув.
— Поводитися так означає зраджувати бойових друзів і робити відхритий виклик командирам! — розвивав свою думку Майло. — Ти подумав, у яке становище це ставить мене як твого друга?!
Йоссар’ян кивнув.
— Люди починають ремствувати, — не вгавав Майло. — Це ж просто аморально дбати про власну шкуру, коли справжні патріоти — візьми хоч мене чи полковника Пескарта, підполковника Порка, ба навіть колишнього РПК Зелензима — не жаліють життя свого заради перемоги. А льотчики-сімдесятники ремствують, бо їм тепер доведеться відлітати ще по десять завдань; того й гляди, що котрийсь із них і собі начепить пістолета й почне розгулювати по базі задом наперед! Ти хоч розумієш, як згубно діє твій приклад на всіх твоїх однополчан: бойовий дух особового складу підупадає з дня на день, і в усьому винен тільки ти, Йоссар’яне! Ти забув, що батьківщина в небезпеці. Так, конституція і справді гарантує тобі право на свободу та незалежність, але чи не ставиш ти під загрозу саме це право тим, що так невчасно хочеш із нього скористатися?!
Сидячи в кріслі другого пілота, Йоссар’ян ствердно кивав головою, а сам намагався не дослухатись до Майлового патякання. Всі його думки заполонила Кристієва краля, а також Крах і Вессл, Кристі і Данбар, Малюк Семпсон і Макпростак та всі оті вбогі, безталанні та знедолені люди, яких йому доводилось бачити в Італії, Єгипті, Північній Африці,— і ті, яких він навіть не бачив, але знав, що ними повняться інші краї, де він ніколи не бував; Снігген і мала сестричка Кристієвої кралі так само обтяжували його сумління. Йоссар’янові нараз здалося зрозумілим, чому Кристієва краля вважала, що він має відповісти за смерть Кристі, і навіть хотіла його вбити. А як, власне, могло бути інакше? Світ належить людям, отже, такі, як вона і молодші за неї, мають цілковите право за будь-яке протиприродне лихо, що спадає на їхню долю, винуватити таких, як він, і старших за нього; а вона сама, попри всі її нещастя, хіба не винна у тих злигоднях, які цей світ приготував на долю її сестрички та й усіх інших дітлахів? Кожна жертва — це злочинець, кожен злочинець — жертва, і хтось же та повинен збунтуватися й розірвати нарешті цей огидний, але давно вже звичний ланцюг, успадкований віками й поколіннями, який загрожує кожній живій душі. Так-от і досі в деяких глухих куточках Африки дорослі работорговці викрадають малят і продають за гроші людям, які далі вительбушують їх і проїдають. Йоссар’яна вражало, що самі діти до кінця терплять такі нелюдські тортури, не виказуючи жодних ознак страху чи болю. Певно, то безперечний закон життя, що жертва має сприймати свою долю терпляче й спокійно. Бо ніяка людська жадоба до багатства й довголіття не може бути аж такою нестримною, щоб задовольняти її коштом дитячих сліз.