Бо самому Докові Дайліку було відомо безліч речей, недоладних у самій своїй основі. Опріч власного здоров’я, його турбував Тихий Океан та обов’язкові льотні години. Здоров’я — така штука, в якій не можна бути надто впевненим, а тим більше — надовго. Тихий океан — це водний простір, оточений з усіх боків слонячою та іншими смертельними хворобами, посеред яких він міг раптом опинитися, коли б, усупереч бажанню полковника Пескарта, списав на землю Йоссар’яна. А льотні години — це ті години, які він мусив щомісяця проводити в небі, щоб одержувати надбавку за льотні години. Док Дайлік страх як не любив літати. В літаку він почував себе, мов бранець. У літаку зовсім нема куди втекти — хіба тільки в іншу частину літака. Док Дайлік десь чув, що люди, які залюбки лізуть у кабіну літака, — то жертви несвідомого бажання повернутись до материної утроби. Чув він це від Йоссар’яна, який улаштував усе так, щоб Док Дайлік щомісяця діставав надбавку за льотні години, не лізучи назад до материної утроби. Щоразу перед тренувальним польотом чи подорожжю до Рима Йоссар’ян умовляв Макпростака внести прізвище Дока Дайліка до льотного списку.
— Ти ж розумієш, — підписався Док Дайлік, хитро, по-змовницьки підморгуючи. — Навіщо ризикувати, коли нема такої потреби?
— Певна річ, — погоджувався Йоссар’ян.
— Яка кому різниця — був я в літаку чи ні?
— Ніякісінької!
— Саме це я й хочу сказати, — мовив Док Дайлік. — Не підмажеш — не поїдеш. Рука руку миє. Тобі ясно, про що мені йдеться? Пошкреби мені спину, і я пошкребу тобі…
Йоссар’янові було цілком ясно, про що тут ідеться.
— Та ні, йдеться зовсім про інше, — мовив Док Дайлік, коли Йоссар’ян заходився шкребти йому спину. — Я маю на думці співробітництво. Послуга за послугу. Ти робиш послугу мені, а я тобі. Тепер тобі ясно?
— От і зроби мені послугу, — попрохав його Йоссар’ян.
— Не судилося, — відказав Док Дайлік.
Чимось приреченим і страхітливим віяло від Дока Дайліка, коли він сидів отак на осонні біля свого намету, пойнятий журбою, — а сидів він там чи не цілими днями — в літніх штанях кольору хакі і в сорочці-тенісці, яка від щоденного з метою дезинфекції прання вилиняла і стала вже сірою. Здавалося, що він колись закляк, замерз від жаху та так і не відігрівся. Сидів зіщулившись, ввібравши голову в худі кощаві плечі, і обережно розтирав засмаглими пальцями з лискучими, немов посрібленими, нігтями свої оголені до ліктів, складені руки, неначе йому весь час холодно. Насправді ж тепла йому було не позичати і чутливості — теж; принаймні до самого себе його співчуття воістину не мало меж.
— Чому саме я? — раз у раз бідкався він, і це було, нічого не скажеш, суттєве запитання.
Йоссар’ян знався на грунтовних запитаннях, бо сам колекціонував найгрунтовніші запитання, щоб зривати ними заняття, які донедавна двічі на тиждень у наметі розвідвідділу, в капітана Гадда, проводив Мудренджер разом з короткозорим капралом в окулярах, про якого всі знали, що він, певно, підривний елемент. Капітан Гадд анітрохи не сумнівався, що капрал — підривний елемент: недарма ж той носить окуляри і вживає такі слівця, як «панацея» чи «утопія», та ще й несхвально висловлюється про Адольфа Гітлера, який має такі великі заслуги в боротьбі з антиамериканською діяльністю в Німеччині.
Йоссар’ян відвідував заняття, сподіваючись хоч тут докопатися до істини і встановити, чому така сила-силенна людей витрачають стільки зусиль, щоб його вбити. Подібні проблеми мучили й інших слухачів, і коли якось Мудренджер із підривним капралом під кінець необачно поцікавилися, чи нема в кого тих чи інших запитань, то виявилося, що запитань хоч греблю гати — і цілком грунтовних. Звідусіль сипалося:
— А хто така Іспанія?
— Чому раптом Гітлер?
— А що таке правда?
— Де гуляла моя мати, коли батько лягав спати?
— А коли вони програвали нас в Мюнхені, якої масті був козир?
— А скільки звідси до бері-бері?
Або просто:
— Що робить, як стоїть?!
І тоді Йоссар’ян теж поставив питання, на яке ніхто не міг відповісти:
— А де тепер торішній Снігген?
Це запитання збило всіх з пантелику, бо Сніггена було вбито над Авіньйоном, коли Жлобс сказився посеред неба й перехопив у Хлюпа управління літаком.
— Що ви сказали? — запитав капрал, немовби не дочув.
— Я питаю, де тепер торішній Снігген?
— Боюся, що я не зовсім розумію ваше запитання.