— Вихід один: кроком руш!
— Отож-то й воно. Інакше генерал-лейтенанту не догодиш. Треба марширувати. Марширувати! — На полковничім обличчі з’явилась кисла гримаса. — Ну й генерали в нас пішли, чорт забирай! Це ж просто ганьба для генеральського мундира. Коли вже такі, як вони, стають генералами, то мені й сам бог велів.
— Взагалі ти далеко підеш, — із ледь прихованим глумом запевнив його підполковник Порк і вже з відкритою зневагою хихотнув, коли, глянувши на Йоссар’яна, побачив гримасу осудливої бридливості на його обличчі: тепер ти, мовляв, — розумієш, що то є — служити такому йолопові.— Ну, тепер, сподіваюся, вам ясно, капітане, де собака заритий? — грайливо провадив він. — Всі ми кудись рвемося: полковник Пескарт — у генерали, я — в полковники, ви — додому. От ми й відпускаємо вас додому.
— А чому йому так кортить стати генералом?
— Як це чому? Тому, чому й мені стати полковником. Таке життя, — що ж іще нам залишається робити? Генерал вищий за полковника, полковник вищий за підполковника, — от ми обидва й прагнемо чогось вищого. І знаєте, Йоссар’яне, це ваше щастя, що ми трішечки того, кар’єристи. Ви дуже правильно зробили, взявши це до уваги, коли обмірковували ваші комбінації в цій грі.
— Я не веду ніякої гри, — відрізав Йоссар’ян.
— Слово честі, мені подобається, як гарно ви брешете, — озвався підполковник Порк. — Та невже вам не буде приємно, коли вашого бойового Командира підвищать у генерали за те, що у вас в полку на кожного льотчика припадає більше бойових вильотів, ніж у будь-якому іншому? Невже вам не хочеться заслужити побільше подяк і дубового листя до вашого «Летючого хреста»? Де ваш sprit de corps?[63] Обіцяйте нам літати далі, і ми впишемо в бойовий літопис нашого авіаполку ще не одну славну сторінку. Я даю вам останню можливість сказати «так».
— Я кажу — ні.
— В такому разі ви приперли нас до стінки… — незлобиво заговорив підполковник Порк.
— І як йому тільки не соромно?
— …і ми змушені відпровадити вас додому. Тільки за це вам доведеться зробити нам одну невеличку послугу…
— Яку ще послугу? — войовничо скинувся Йоссар’ян: він нюхом відчув якусь нову капость.
— О, зовсім невеличку, навіть просто дрібну в порівнянні з тим, що ми великодушно робимо для вас. Ми оголошуємо — так, так, сьогодні ми оголошуємо наказ, за яким ви повертаєтесь до Штатів. А ви, в подяку, повинні…
— Що? Що я повинен?
— Полюбити нас, — коротко хихикнув підполковник Порк.
— Полюбити вас? — закліпав очима Йоссар’ян.
— Так, так, полюбити нас.
— Я повинен вас полюбити?
— Саме так, — кивнув підполковник Порк, надзвичайно вдоволений з того ефекту, який справили на ошелешеного Йоссар’яна його слова. — Полюбити нас обох, грати з нами в одну дудку. Стати нашим найліпшим другом. Казати про нас гарні речі — і тут, і там, у Штатах. Одне слово, стати для нас своїм хлопцем. Ну що, хіба ж це так багато? Га?
— Отже, вимагаєте ви, щоб я вас полюбив? І більш нічого?
— Нічого.
— Геть нічого?
— Нічогісінько! Тільки постарайтесь полюбити нас усім серцем.
Йоссар’ян насилу стримався, щоб не зареготати від душі, коли минув подив і він раптом уторопав, що підполковник Порк говорить саме те, що думає.
— Це буде не так легко, — глузливо кинув Йоссар’ян.
— О, це набагато легше, ніж вам здається, — невимушено відпарирував підполковник Порк на Йоссар’янову шпильку. — Ви самі здивуєтесь, як вам легко буде нас полюбити, варто лише зробити перший крок.
Підполковник Порк підсмикнув свої бахматі, аж надто просторі штани. Темні зморшки, що йшли в нього від крил носа до масивного підборіддя, розсунула схожа на оскал посмішка.
— Як бачите, Йоссар’яне, ми відкриваємо перед вами зелену вулицю. Ми зробимо вам ще один орден і надамо звання майора. Капітан Флюм зранку готує матеріал для преси про вашу доблесть при бомбардуванні Феррари, вашу глибоку й непохитну відданість рідному полку та безмежну вірність воїнському обов’язкові. До речі, я процитував це дослівно. Ми вирішили прославити вас і відіслати додому як героя, відкликаного Пентагоном для виступів перед народом — для підняття бойового духу в країні та зміцнення патріотизму. Вам будуть заздрити всі мільйонери, жінки вас носитимуть на руках. Ви будете приймати паради й виголошувати промови, закликаючи людей купувати облігації воєнної позики. Новий, розкішний світ одкриється перед вами, як тільки ви затоваришуєте з нами і станете своїм хлопцем. Ну, хіба ж не варта справа заходу?
— Боюсь, що я на промови не мастак, — промовив Йоссар’ян, уважно, хоча й здивовано, вислухавши подробиці його майбутнього райського життя.