Він був уже непритомний і не міг бачити, як на його крик із кабінету вискочили полковник Пескарт із підполковником Порком і сполохали дівку, чим урятували йому життя.
41. Снігген
— Ріж, — мовив лікар.
— Ріж ти, — мовив другий.
— Я вам зараз вріжу, — мовив Йоссар’ян, насилу ворушачи важким неслухняним язиком.
— Ти глянь, воно ще кувікає,— невдоволено сказав один з лікарів. — Його ще тут не чули. Ну то як — оперуємо?
— На біса йому операція? — невдоволено запитав другий. — Рана неглибока. Треба промити її, зупинити кров і накласти шви.
— Я ще зроду нікого не оперував. Треба ж колись попробувати! Котрий тут скальпель? Оця залізячка?
— Ні, скальпель он там. Ну, гаразд, ріж, коли тобі вже так закортіло. Роби надріз.
— Ось тут, чи що?
— Та не там, йолопе!
— Не треба надрізів! — простогнав Йоссар’ян, і хоча в голові йому туманіло, він усе-таки второпав, що ці двоє невідомих намірюються його вительбушити.
— Ти диви, воно знов кувіка! — саркастично пробурмотів перший лікар. — Невже так і буде патякати до кінця операції?
— Ви не маєте права його оперувати, поки я його не зареєстрував, — зауважив писар.
— Ви не маєте права його реєструвати, поки я не перевірив, що він за один, — брутально втрутився гладкий вусань, полковник, наблизивши впритул до Йоссар’янового обличчя свою широку рожеву пику, від якої пашіло нестерпним жаром, немов від величезної розпеченої сковороди. — Звідки ви?
Гладкий вусань, полковник, дуже нагадував Йоссар’янові того гладкого вусаня, полковника, який нещодавно допитував капелана і визнав його винним. Йоссар’ян дивився на нього немов крізь каламутну плівку. В повітрі висів густий солодкуватий запах спирту і формаліну.
— З поля бою, — відказав Йоссар’ян.
— Не те! Де ви народилися — штат!
— Стать я не можу. Немає сили.
— Ні, ні. Ви знову мене не зрозуміли.
— Дайте-но я візьмусь за нього, — зажадав гостролиций чоловік із запалими, в’їдливими очицями й тонкими злими губами. — Ти довго тут будеш строїти дурника? — запитав він у Йоссар’яна.
— Він марить, — пояснив один з лікарів. — Ви б краще віднесли його назад до палати. Йому потрібна швидка допомога.
— Не чіпайте, хай марить далі. Може, щось вибовкає.
— Але ж він спливає кров’ю. Хіба ж не бачите? Так він, гляди, й дуба вріже.
— Туди йому й дорога.
— Так йому, смердючому боягузові, й треба, — промовив гладкий грубіян полковник. — Ану, Джоне, воруши язиком. Кажи все, як є.
— Друзі звуть мене Йо-Йо.
— Ми хочемо, щоб ти нас слухався, Йо-Йо. Ми твої друзі, і ти повинен нам довіряти. Наше єдине бажання — допомогти тобі. Ми не зробимо тобі боляче.
— Давайте засунемо пальці в рану й пошуруємо, — запропонував гостролиций.
Йоссар’ян склепив повіки, вдаючи, ніби знепритомнів.
— Він зомлів, — долинув до нього голос лікаря. — Може, поки не пізно, ми б усе-таки подали йому допомогу? А то він справді от-от вріже дуба.
— Гаразд, забирайте його геть. Сподіваюся, цей мерзотник все одно гигне.
— Ви не маєте права подавати йому допомогу, поки я його не зареєстрував, — мовив писар.
Йоссар’ян іще дужче замружився й лежав, як мертвий. Пошелестівши якимись паперами, писар зник, а Йоссар’яна повільно вкотили до задушливої темної кімнати й підвезли під потужну розпечену лампу, з якої падав сліпучий стовп світла. Запах спирту й формаліну був тут іще густіший, він лоскотав ніздрі, бив у голову, туманив свідомість. Дзенькнуло скло, і на нього війнуло ефіром. Йоссар’ян із недоброю втіхою прислухався до хрипкого дихання лікарів. Його веселило, що вони мають його за непритомного, а він чує кожне їхнє слово. Все це здалось йому якоюсь безглуздою грою. Раптом один з лікарів заявив:
— Послухай, а чи варто рятувати йому життя? Дивись, щоб ми не вклепались через нього в халепу. Вони нас за це не хвалитимуть.
— Треба оперувати, — відказав другий лікар. — Розпоремо йому пузо й побачимо, нарешті, що в нього там за болячка. Він весь час скаржився на печінку. А на знімку печінка в нього зовсім не збільшена.