— Oû sont les Neigedens d’antan?[4] — повторив Йоссар’ян, щоб капралові було зрозуміліше.
— Parlez en anglais, ради бога, — сказав капрал. — Je ne parle pas français.[5]
— Я теж, — одказав Йоссар’ян, ладний звернутись до капрала всіма мовами світу, аби лиш вичавити з нього правду, але тут знову втрутився Мудренджер — худий, блідий, змучений задишкою, з мокрими блискітками сліз, що вже навернулись на його золотушні очиці.
У штабі полку забили на сполох, бо важко сказати, до чого можуть доскіпатися люди, коли їм дозволити питати про все, що заманеться. Полковник Пескарт звелів підполковникові Порку негайно припинити це неподобство. Як доповів підполковник Порк полковникові Пескарту, це був геніальний наказ. Згідно наказу підполковника Порка, відтепер право ставити запитання надавалось лише тим людям, які доти не поставили жодного запитання. Невдовзі на заняття почали ходити лише ті, хто ніколи ні про що не запитував, і заняття взагалі припинилися, оскільки Мудренджер, капрал та підполковник Порк одностайно вирішили, що немає жодної можливості, та й потреби теж, просвіщати людей, яким і так завжди все ясно.
Полковник Пескарт і підполковник Порк мешкали й працювали в будинку штабу авіаполку — як і решта командного складу, за винятком капелана. Штаб полку містився у величезному, відкритому всім вітрам старовинному будинкові з вельми гримучою каналізаційною системою, спорудженому із розсипчастого червоного пісковика. За будинком було влаштовано полігон для стендової стрільби, що його цілком по-сучасному обладнав полковник Пескарт — виключно для розваги офіцерів штабу полку, але з ласки генерала Бидла тепер там мав одбути принаймні вісім годин на місяць кожен бойовий офіцер, сержант та рядовий.
Йоссар’ян ні разу не влучив у летючу мішень, скільки не стріляв. Везунбі, скільки стріляв, ні разу не схибив. На стрільбищі Йоссар’янові не щастило, так само як і в картах: за все життя йому не вдалося виграти жодного цента. Навіть коли шахраював, усе одно не міг виграти, бо його партнери завжди шахраювали ще краще. Отже, Йоссар’яна спіткало подвійне розчарування, але він скорився долі: все одно ніколи не стане снайпером, так само як ніколи не навчиться робити гроші.
«У наш час треба мати неабияку голову, щоб не розбагатіти, — писав полковник Паршіл в одному із своїх напутливих циркулярів, які він регулярно готував для поширення в військах за підписом генерала Штирхера. — Нині кожен йолоп може зробити собі мільйон, тож більшість йолопів і не робить нічого іншого. Та хіба ж так поводяться люди, наділені розумом і талантом? Назвіть-но мені бодай одного поета, який би заробляв гарні гроші?!»
— Т. С. Еліот,[6] — подав голос колишній РПК Зелензим зі своєї поштової комірчини у штабі двадцять сьомої повітряної армії й кинув телефонну трубку, не назвавши себе.
Полковник Паршіл у Римі був приголомшений.
— Хто це був? — запитав генерал Штирхер.
— Хтозна, — відповів полковник Паршіл.
— Що йому потрібно?
— Та хто його зна.
— А що він сказав?
— «Т. С. Еліот», сер, — доповів полковник Паршіл.
— А що воно таке?
— Т. С. Еліот, сер, — повторив полковник Пескарт.
— Просто «Т. С.»?
— Так точно, сер. Це все, що він сказав. «Т. С.»— і ні слова більше!
— Цікаво, що б це могло означати? — задумливо промовив генерал Штирхер.
Полковника Паршіла це теж заінтригувало.
— Т. С. Еліот! — уголос міркував генерал Штирхер.
— Т. С. Еліот!!! — вторував йому полковник Паршіл, весь у полоні похмурих роздумів.
Та за хвилину генерал Штирхер підвівся із просвітленим лицем. Уста його розтяглися в єлейно-милостивій усмішці, в очах світилися лихі вогники.
— З’єднайте-но мене з генералом Бидлом, — наказав він полковникові Паршілу. — Тільки не кажіть, хто дзвонить.
Полковник Паршіл передав йому трубку.
— Т. С. Еліот, — мовив генерал Штирхер у трубку й тут же її поклав.
— Хто це дзвонив? — запитав на Корсіці полковник Мудас. Генерал Бидл не відповів.
Полковник Мудас був зять генерала Бидла. Всупереч власним принципам, піддавшися лиш умовлянням дружини, генерал Бидл прилучив зятя до військового бізнесу. Генерал Бидл споглядав полковника Мудаса з незмінною ненавистю. Сама майже постійна присутність при ньому ад’ютанта-зятя викликала в генерала відразу. Він заперечував проти шлюбу доньки з полковником Мудасом, бо не терпів весільних церемоній.
Прибравши загрозливо-заклопотаного вигляду, генерал Бидл підійшов до великого, в людський зріст, трюмо і, насупившись, утупив погляду своє відображення: огрядна фігура, широкочола сивіюча голова, густі шпакуваті брови й масивна, тупа нижня щелепа, войовничо виставлена вперед. Генерал важко й напружено обмірковував щойно одержане загадкове повідомлення.