— Та це ж підшлункова залоза, йолопе. Печінка — он вона де.
— Брехня, то серце. Ставлю десять центів, що це не печінка. От зараз розпанахаємо, і сам побачиш. Стривай, а коли треба мити руки — до операції чи після?
— Ніяких операцій, — мовив Йоссар’ян, розплющивши очі. Він спробував підвестися й сісти.
— Ти диви, знову воно кувіка, — зневажливо всміхнувся один з лікарів. — Як би затулити йому пельку?
— Найкраще — загальний наркоз. Ефір он у тій пляшці.
— Ніяких наркозів, — простогнав Йоссар’ян.
— Ти диви, воно знову кувіка, — мовив лікар.
— Дай йому загальний, він відразу й притихне. І розв’яже нам руки.
Вони дали Йоссар’янові загальний, і він притих. Прочумався він в окремій палаті. В горлі було сухо, язик і губи посмагли, голова паморочилась від густих ефірних випаровувань. Біля ліжка в м’якому кріслі сидів підполковник Порк у бахматім брудно-оливковім мундирі й терпляче дожидався, поки Йоссар’ян прийде до пам’яті. Чемна флегматична усмішка прилипла до його засмаглого, давно не голеного обличчя. Долонями обох рук він обережно шліфував свою гулясту лисину. Тільки-но Йоссар’ян розплющив очі, підполковник, усміхаючись, нахилився до нього й по-дружньому запевнив, що їхня угода зостається в силі, якщо, звичайно, Йоссар’ян — того — виживе. Йоссар’яна занудило. При перших же спазмах підполковник Порк схопився на ноги і, бридливо скривившись, кулею вискочив геть. «Лихо не без добра», — подумав Йоссар’ян і знову поринув у задушливу млість. До свідомості його повернули чиїсь брутальні цупкі пальці. Йоссар’ян розплющив очі й побачив незнайомого чоловіка з бридким обличчям. Скрививши губи в глузливій посмішці, незнайомець зловтішно похвалився:
— Ми його вже злапали, хлопче. Злапали твого дружка.
Йоссар’яна кинуло в жар, потім у холод. Перед очима знову все попливло.
— А хто він, цей дружок? — запитав, коли на тому місці, де сидів підполковник Порк, побачив капелана.
— Може, то я твій дружок, — відповів капелан.
Та Йоссар’ян не чув його, він знову склепив повіки. Хтось дав йому ковтнути води і тихенько, навшпиньках вийшов з палати. Він заснув і прокинувся в чудовому настрої, але коли повернув голову, щоб усміхнутись капеланові, побачив натомість Аарфі. Йоссар’ян мимоволі застогнав і болісно скривився від огиди. Хихотнувши, Аарфі запитав, як він себе почуває. Він дуже здивувався, коли Йоссар’ян у свою чергу поцікавився, чому він досі на волі. І змружився, сподіваючись, що Аарфі зрозуміє і згине з очей. Коли знову розплющив очі, Аарфі вже не було, в кріслі сидів капелан. Йоссар’ян мало не зареготав, побачивши, що той радісно шкірить зуби, і запитав, якого біса йому так весело.
— Я радий за вас, — щирим, схвильованим голосом відказав йому капелан. — У штабі полку мені сказали, що вас серйозно поранено і якщо виживете, вас відправлять додому. Підполковник Порк каже, що вам лишилось три чисниці до смерті. Та я щойно довідався від одного лікаря, що насправді рана не страшна і за день-другий вас звідси випишуть. Вашому життю ніщо не загрожує. А це зовсім непогано.
Від тих слів капелана Йоссар’янові одразу полегшало на душі.
— От і добре.
— Так, — сказав капелан, і щоки його спалахнули соромливим, радісним рум’янцем. — Так, це дуже добре.
Йоссар’ян засміявся, пригадавши свою першу розмову з капеланом:
— Цікаво виходить: уперше я побачив вас у шпиталі, а тепер ми знову зустрічаємося в шпиталі. Де ви ховалися весь цей час?
Капелан знизав плечима.
— Я молився, — довірливо мовив він. — Я намагався без крайньої потреби не виходити з намету і починав молитися коли сержант Безбог кудись виходив, — тобто так, щоб він не бачив.
— Ну, і як, ставало легше?
— Тоді я забував про всі неприємності,— відповів капелан, ще раз знизавши плечима. — Все-таки — якесь заняття.
— Значить, молитви допомагають, хіба ні?
— Авжеж, — із запалом погодився капелан, немов ця думка прийшла до нього вперше в житті.— Авжеж, напевне вони допомагають. — Капелан раптом похилився вперед і, знітившись, турботливо запитав:
— Йоссар’яне, чи не міг би я щось для вас зробити, ну… може, щось принести… поки ви тут.
— Якісь забавки, шоколад, жувальну гумку, еге ж? — добродушно вщипнув його Йоссар’ян.
Капелан знову зашарівся, соромливо всміхнувся і промовив чемно:
— Ну, може, книжки… одне слово, все, що скажете. Мені б хотілося зробити вам щось приємне. Ви повинні знати, Йоссар’яне, що ми всі дуже пишаємось вами.