— Пишаєтеся?
— Авжеж, ще й як пишаємось! Адже ви, ризикуючи власним життям, грудьми перегородили дорогу тому фашистському диверсантові.
— Якому фашистському диверсантові?
— А тому самому, що хотів убити полковника Пескарта й підполковника Порка. А ви їх урятували, взявши удар на себе, Він же міг зарізати вас кинджалом, коли ви зчепилися з ним на галереї. Вам просто пощастило, що лишилися живим.
Зрозумівши, в чому річ, Йоссар’ян глузливо пирхнув:
— Не було там ніякого фашистського диверсанта.
— Та як же не було? Про це заявив сам підполковник Порк.
— То була Кристієва краля. І прийшла вона по мою душу, а зовсім не для того, щоб зарізати Порка і Пескарта. Відколи я приніс їй звістку, що Кристі загинув, вона намагається мене вбити.
— Стривайте, тут щось не так! — жваво запротестував спантеличений і навіть ображений капелан. — Адже полковник Пескарт та підполковник Порк на власні очі бачили, як убивця втікав. Та й у офіційному повідомленні ясно сказано, що ви грудьми заступили дорогу фашистському диверсантові, який важився на життя полковника Пескарта й підполковника Порка.
— Плюньте ви на офіційне повідомлення, — сухо порадив йому Йоссар’ян. — Це просто входить до тієї угоди.
— Якої угоди?
— Угоди, яку уклали зі мною полковник Пескарт та підполковник Порк. Вони відсилають мене додому як великого героя, а я зобов’язуюсь їх вихваляти по всіх усюдах і ніколи не ганити за те, що вони понад усякі норми ганяють льотчиків на бойові завдання.
Мов обпечений, капелан схопився на ноги. Він весь войовничо наїжачився, неначе роз’ярене, загнане в кут звірятко.
— Який жах! Адже це ганебна, мерзенна угода, хіба ж не так?
— Підла, — відповів Йоссар’ян. Він лежав горілиць, тупо встромивши очі в стелю. — Підла — це якраз те слово, на якому ми зійшлися з підполковником Порком.
— Як же ви могли на це погодилися?
— Інакше — трибунал, капелане.
— Ой! — із щирим каяттям вигукнув капелан, затуляючи рота тильною стороною долоні. Він незграбно опустився в крісло. — В такому разі я негайно забираю свої слова назад.
— Мене б кинули до однієї камери з карними злочинцями.
— Авжеж, авжеж, так воно й було б! Вам і справді треба робити так, як ви вважаєте за потрібне.
Капелан ствердно кивнув головою, немов закінчуючи таким чином дискусію, і поринув у розгублену мовчанку.
— Не хвилюйтесь, — нарешті промовив Йоссар’ян, невесело всміхнувшись. — Нічого цього я робити не буду.
— Але ж вам не можна інакше, — наполягав капелан, стурбовано схилившись над Йоссар’яном. — Справді не можна. Доведеться пристати на їхні умови. Я не мав права чинити якийсь тиск на вас. Мені не слід було нічого говорити.
— Та зовсім ви на мене не тиснули. — Йоссар’ян перевернувся на бік і з удаваною серйозністю похитав головою. — Боже мій, капелане! Як ви тільки могли в це повірити! Та хіба ж я взяв би на душу такий гріх — рятувати життя полковникові Пескарту?! Ні, я нізащо не заплямував би своє добре ім’я таким злочином!
Капелан обережно повернув розмову до початкової теми.
— Що ж ви збираєтесь робити? Невже дозволите їм запроторити вас у тюрму?
— Літатиму далі. А може, дезертирую, і нехай тоді спробують упіймати. Хоча, певно, таки впіймають.
— І тоді вас усе одно посадять за грати. Невже ви так цього хочете?
— Що ж, виходить, треба літати до кінця війни. Адже хтось та має залишитися в живих.
— А що, як вас зіб’ють?
— Ну, тоді краще не літати.
— А що ж робити?
— Не знаю.
— А поїдете додому, якщо вони вас відпустять?
— Не знаю. Надворі жарко? Тут страшенна духота.
— Надворі страшенна холоднеча.
— Послухайте, — пригадав Йоссар’ян, — зі мною сталась кумедна річ, — а чи, може, це мені лише приснилось? Нібито заходить до палати якийсь чолов’яга і каже, що вони злапали мого дружка. Невже це тільки привиділося?
— Гадаю, що не привиділося, — сказав капелан. — Коли я приходив уперше, ви теж про це говорили.
— Отже, це не сон… Заходить і каже: «Ми вже його злапали, хлопче. Злапали твого дружка». Зроду не бачив зловреднішого типа. Цікаво, якого це дружка він мав на увазі?
— Я б з приємністю дізнався, що йшлося про мене, Йоссар’яне, — мовив капелан, соромлячись своєї щирості.— Я вважаю себе вашим другом, і я справді в їхніх руках. Вони взяли мене на гачок і тримають під наглядом. Можуть мене схопити, коли захочуть і де захочуть. Вони самі так сказали під час допиту.
— Ні, по-моєму, він мав на увазі когось іншого, — промовив Йоссар’ян. — Скажімо, Данбара або Кристі. Словом, когось із тих хлопців, що загинули на війні, як от Мудренджер, Вессл, Жлобс, Малюк Семпсон або Макпростак. — І раптом Йоссар’ян ахнув і затрусив головою. — Тепер я знаю! — вигукнув він. — Вони злапали всіх моїх друзів! Зосталися тільки я та Голодний Джо. — Обличчя капелана раптом немовби взялося крейдою. Помітивши це, Йоссар’ян заціпенів од жаху: — Капелане, в чому річ?