— Мені холодно, — простогнав Снігген. — Мені холодно.
— Все буде гаразд, синку, — відказав Йоссар’ян, заспокійливо плескаючи його по руці.— Найстрашніше позаду.
Снігген у відповідь ледь крутнув головою.
— Мені холодно, — повторив він, дивлячись перед себе порожніми, немов осклілими очима. — Мені холодно.
— Годі, годі,— відказав Йоссар’ян, але в душі в нього вже знову наростали сумніви й тривога. — Годі, годі. Скоро ми сядемо, і тобою займеться Док Дайлік.
Та Снігген і далі хитав головою, а тоді ледь помітно вказав підборіддям у напрямку своєї пахви. Йоссар’ян нахилився й побачив дивного кольору пляму, що виступала з-під комбінезона під проймою бронекостюма. Йоссар’ян нараз відчув, як у нього завмерло серце, а потім воно загупотіло так шалено, що йому важко стало дихати. Під бронекостюмом у Сніггена була ще одна рана. Йоссар’ян рвонув застібки костюма й почув свій власний дикий зойк: на підлогу виплеснулася слизька драглиста маса Сніггенових нутрощів; вони випливали з нього далі й далі. Уламок снаряда дюймів зо три завбільшки врізався в другий бік Сніггена, якраз під ліктем, і пройшов навиліт, проламавши величезну дірку в грудній клітці й витягши за собою все, що зустрів на шляху. Йоссар’ян зойкнув іще раз і затулив обличчя руками. Клацаючи з жаху зубами, він примусив себе відвести руки і розплющив очі. «Як із рогу достатку…»— у розпачі прошепотів він, розрізняючи в цій строкатій масі печінку, легені, нирки, ребра, шлунок, шматочки тушкованих помідорів, що їх того дня їв, обідаючи, Снігген… Йоссар’ян терпіти не міг тушкованих помідорів. Відчуваючи приступ млості й нудоти, він одвернувся й почав блювати, схопившись руками за стиснуте спазмами горло. Хвостовий стрілець очумався, глянув, як ригає Йоссар’ян, і знепритомнів знову. Коли Йоссар’яна відпустило, він насилу тримався на ногах од виснаження, болю та відчаю. Він мляво повернувся до Сніггена: той дихав усе слабкіше й частіше, а лице його заливала бліднота. Йоссар’ян уже не знав, чи є на світі сила, яка б допомогла йому врятувати хлопця.
— Мені холодно, — скімлив Снігген. — Мені холодно.
— Годі, годі,— машинально бурмотів Йоссар’ян, не чуючи власного голосу. — Годі, годі…
Зненацька йому теж стало холодно. Він не міг угамувати дрожу в руках і ногах, усе тіло вкривало гусячою шкірою, а Йоссар’ян був не в силі зрушити з місця й відірвати погляд від жорстокої таємниці, яку розплескав по всій затоптаній підлозі Снігген. Неважко було прочитати те, про що волали його нутрощі. Людина — це смертний тлін, ось у чому був Сніггенів секрет. Викинь людину з вікна, і вона розіб’ється на смерть. Засунеш її у вогонь, і вона згорить. Закопаєш у землю, і вона зогниє, як гниють усякі покидьки. Коли людину покидає дух, залишається саме лушпиння, — ось у чім полягав Сніггенів секрет. Тіло варте чогось тільки тоді, коли в нім є дух!
— Мені холодно, — знову проказав Снігген. — Мені холодно.
— Годі, годі,— відповів Йоссар’ян. — Годі, годі.
Він шарпнув за кінець парашутної вірьовки і прикрив тіло Сніггена білим нейлоновим саваном.
— Мені холодно…
— Годі, годі…
42. Йоссар’ян
— Підполковник Порк просив переказати, що ваша домовленість залишається в силі,— улесливо всміхаючись, мовив до Йоссар’яна майор Дембі. Отже, все йде чин чином.
— Ба ні!
— А таки так, — зичливо заперечив майор Денбі.—Усе й справді йде краще, ніж можна було сподіватися. Сама доля подбала, що вас ледве не зарізало те дівчисько. Тепер усе піде як по маслу.
— Я не маю ніяких справ із підполковником Порком.
Кипучий захват майора Денбі відразу ж випарувався, мов той газ із шампанського. На лобі в нього висипали краплі поту.
— Та хіба ж ви не домовилися? — збентежено запитав він, немов не вірив власним вухам. — Хіба ж ви не дійшли цілковитої згоди?
— Начхав я на таку згоду!
— Але ж ви з ним ударили по руках! Ви навіть дали йому слово честі!
— Я забираю своє слово назад.
— О господи, — тяжко зітхнув майор Денбі, марно намагаючись осушити згорнутою хусточкою своє вічно заклопотане чоло. — Але ж чому, Йоссар’яне? Вони пропонують вам чудову угоду!