— Та як же вони все це доведуть?! Я зроду не робив нічого подібного!
— В них будуть свідки, які скажуть під присягою, що на власні очі бачили, як ви все це робили! Свідків буде стільки, скільки потрібно, бо Пескарт із Порком кого хочеш переконають, що посадити такого, як ви, — це благо для батьківщини! До речі, з певного погляду, це й справді буде благо для батьківщини!
— Із якого ще погляду? — перепитав Йоссар’ян і поволі підвівся, обіпершись на лікоть. У його голосі вчувалась ледь стримувана погроза.
Майор Денбі трохи відхилився назад і знову заходився промокати чоло.
— Розумієте, Йоссар’яне, в чому річ, — улесливо затуркотів він. — Кожному ж ясно, що наші війська аж ніяк не стануть потужнішими перед лицем ворога, коли буде заплямована честь мундирів полковника Пескарта й підполковника Порка! Йоссар’яне, гляньмо правді у вічі: як не кажи, а там, нагорі, наш авіаполк має чудову репутацію! Якщо ж трибунал виправдає вас, інші льотчики теж відмовляться літати. Для полковника Пескарта це означало б катастрофу, але не менше постраждала б від того й бойова спроможність усієї нашої частини! Саме із цього погляду для блага батьківщини справді краще визнати вас винним і ув’язнити, навіть якщо ви по суті ні в чому й не винні!
— Вашими вустами тільки б мед пити! — в’їдливо кинув уражений до живого Йоссар’ян.
Майор Денбі зашарівся і знервовано засовався на стільці, уникаючи погляду Йоссар’яна.
— Тільки, ради бога, не гнівайтесь на мене! — попросив він, прибравши вигляду потривоженої цноти. — Ви ж знаєте, що я в цьому не винний. Я лиш намагаюся глянути на справу об’єктивно. І знайти хоч якийсь вихід із цієї клятої ситуації!
— Цю кляту ситуацію створив не я!
— Але ви можете її розв’язати! Врешті, це єдине, що вам залишається. Ви ж усе одно більше не літатимете?
— Я можу втекти.
— Втекти?
— Ну, дезертирувати. Драпанути. Плюнути на весь цей клятий бедлам і дати драла.
Майор Денбі був приголомшений.
— Але ж куди? Куди ви можете втекти?
— Ну, спочатку до Рима, це не так важко… А там є де сховатися.
— І жити у вічному страху, що тебе от-от схоплять?! Ні, ні, ні і ще раз ні, Йоссар’яне! Це був би вчинок негідний і мерзенний. Ще нікому не вдавалось розв’язати свої проблеми, тікаючи від них. Можете мені вірити. Я хочу лиш допомогти вам.
— Саме це сказав мені один добрий слідчий, коли збирався штрикнути пальцем у мою рану, — не без сарказму відказав Йоссар’ян.
— Я не слідчий, — з обуренням одпарирував майор Денбі, наливаючись кров’ю. — Я — професор університету і краще за інших знаю, що є добро і що є зло! Навіщо б я став вас обдурювати? Я взагалі ніколи не брешу!
— А що ви скажете, коли хтось у полку спитає, про що ми зараз розмовляли?
— Ну, це інша річ… тут, видно, доведеться збрехати.
Йоссар’ян зневажливо зареготав. А червоний від сорому майор Денбі з полегшенням одхилився на спинку стільця, радіючи з того, що можна передихнути. Йоссар’ян дивився на нього з глузливою жалістю. Він підтягся й сів, обіпершись спиною на подушки, потім запалив сигарету й мимоволі всміхнувся, з несподіваним для себе співчуттям примітивши на банькатому обличчі майора Денбі той самий, непозбутній уже вираз відчайдушного страху, що з’явився вперше одного чудового дня, коли вони мали летіти на Авіньйон і генерал Бидл наказав вивести майора надвір і розстріляти, як собаку. Так, так, приголомшеність і жах навіки застигли в цих глибоких, чорних, як шрами, зморшках. Йоссар’янові стало жаль цього незлобливого, добропристойного, підстаркуватого ідеаліста, він-бо завжди співчував людям, чиї вади не такі вже шкідливі для ближніх, а переживання — не те щоб дуже глибокі.
— Одне дивує мене, Денбі, як ви можете грати в одну дудку з такими людцями, як Пескарт і Порк? Невже вас од них не нудить?
Такого запитання майор Денбі явно не чекав.
— Це все заради інтересів батьківщини, — пояснив він цілком очевидну для нього річ. — Полковник Пескарт та підполковник Порк — мої начальники, і виконувати їхні накази — це єдиний вклад, який я можу зробити в нашу перемогу. Я з ними заодно, бо до цього кличе мене мій обов’язок… А крім того, — додав він, стишуючи голос і опускаючи очі,— я не з тих, хто плює проти вітру…
— Батьківщині від вашої ревності ні кисло, ні солодко, — незлобивим тоном зауважив Йоссар’ян. — Ви самі це добре знаєте. Отже, стараєтесь зовсім не для блага батьківщини, а лиш для блага Пескарта й Порка!
— Я намагаюсь не сушити над цим голову, — щиро признався майор Денбі.— Я намагаюсь думати тільки про нашу велику мету, і байдуже, що вони гріють на цьому руки. Я намагаюсь уявити собі, ніби від них нема ні великої користі, ні особливої шкоди.