— Тоді вас залишили б гнити на грядці, щоб стали добривом для гарних, свіжих огірків.
— У такому разі я не хочу жити, як рослина, — сумно посміхнувшись, здався майор Денбі.
— Слухайте, Денбі, а може, й справді погодитись — хай відправляють додому? — вже серйозно запитав Йоссар’ян.
Майор Денбі знизав плечима:
— Це все-таки шлях до порятунку!
— Не до порятунку, а до загибелі, Денбі! Кому це знати краще, ніж вам?
— Ви матимете все, що душі заманеться!
— А я не хочу мати всього, що душі заманеться! — крикнув Йоссар’ян і в приступі безсилої люті вдарив кулаком по матрацу. — Хай йому грець, Денбі! Скільки друзів у мене було тут, і всіх їх забрала ця клята війна! Не можу я ганьбити їхню пам’ять усякими паскудними угодами! Чому вона не зарізала мене, та клята дівка? Це був би, може, найліпший вихід.
— То що, по-вашому, краще опинитись у в’язниці?
— А ви б погодилися, якби вас відсилали додому?
— Ще б пак! — переконано заявив майор Денбі.— Таж, певна річ, погодився б, — промовив він трохи згодом, але вже не так упевнено. — Так, коли б я був на вашому місці, я б не опирався, — зніяковіло пробурмотів він ще раз за хвилину, сповнену болісних роздумів. Потім одчайдушно замотав головою і з бридливою гримасою вигукнув: — Авжеж, я дав би їм спровадити мене додому! Але я не зміг би опинитись на вашому місці: надто я боягузливий!
— Ну, а коли б ви не були такий боягуз? — запитав Йоссар’ян, не відводячи від нього уважних очей. — Коли б і вам стачило духу виступити проти сваволі?
— Тоді я теж не дозволив би їм спровадити мене додому! — врочисто, бадьорим, радісним голосом промовив Денбі.— І, в усякому разі, ні за що не дозволив би їм віддати мене під суд.
— Виходить, ви й далі літали б на завдання?
— Ні, звичайно ж, ні! Це б означало, що я капітулював! А під час вильоту мене могли б убити.
— Отже, ви б теж драпанули?
Майор Денбі скинув голову, збираючись дати гнівну відсіч, але тут же затнувся, беззвучно стулив щелепи і втомлено похилив голову.
— Що ж, виходить, і я не зміг би дати собі раду…
Майорове чоло знову залисніло, у банькатих очах з’явився нервовий блиск. Безсило склавши руки на колінах, він втупив у підлогу понурий погляд. Здавалось, майор навіть не дихає — аж так тяжко переживав свою цілковиту поразку. Через вікна до палати косо вливались похмурі тіні. Йоссар’ян зосереджено дивився на майора. Ніхто з них навіть не ворухнувся, коли надворі із скреготом загальмувала машина і відразу ж перед будинком задріботіли, наближаючись, швидкі кроки.
— Ні, дати собі раду ще можна, — зауважив раптом Йоссар’ян, видобувши з млявого плину своєї думки ще одну ідею. — Ми забули про Майла. Він зараз має більше влади, аніж полковник Пескарт, і він мені де в чому зобов’язаний.
Майор Денбі похитав головою.
— Майло з полковником тепер нерозлийвода, — майже нечутно промимрив він. — Зробив Пескарта віце-президентом свого синдикату і обіцяє йому високий пост після війни.
— Ну, тоді нам допоможе Зелензим! — вигукнув Йоссар’ян. — Він їх обох ненавидить і, дізнавшись про все, просто осатаніє!
Майор Денбі знову похмуро похитав головою.
— Тиждень тому Майло та колишній РПК Зелензим злилися докупи. Тепер вони всі партнери у фірмі «М. і М.».
— Отже, в нас немає жодних шансів?
— Жодних.
— Навіть найменших, еге ж?
— Жоднісіньких, навіть найменших, — підтвердив майор Денбі.— А взагалі,—мовив він за хвилину, підводячи голову, осяяний новою невиразною гадкою, — чи не краще було б, якби вони того… ну, зникнули вас, як вони зникнули багатьох інших, і звільнили відразу од усіх тих непосильних турбот?
Йоссар’ян не погодився, а майор Денбі знову сумно кивнув головою і втупився в підлогу. Все для них обох було втрачено, аж раптом у коридорі зненацька затупотіли кроки і до палати, репетуючи на весь голос, увірвався капелан: він приніс неймовірну, карколомну новину про Вессла. Капелана так розпирало радісне збудження, що кілька хвилин він не міг вимовити більше й слова. В його очах іскрилися щасливі сльози. Йоссар’ян нарешті збагнув, у чому річ, і з диким зойком вискочив з ліжка.
— У Швеції? — загорлав він.
— Вессл! — горлав капелан.
— Вессл?! — загорлав Йоссар’ян.
— У Швеції! — затрусив головою капелан із блаженною усмішкою і в радісному екстазі почав стрибати по палаті.— Це справжнє чудо, шановні джентльмени! Це чудо. Я знову повірив у бога! Справді повірив! Подумати тільки: хвилі самі винесли його на берег! І де? У далекій Швеції, після стількох тижнів боротьби з відкритим морем! Це чудо, чудо, чудо!