Нарешті йому свінуло — обличчя генерала пожвавішало, губи скривила каверзна посмішка.
— З’єднай-но мене з цим падлюкою Штирхером, — наказав він полковникові Мудасу. — Тільки не кажи, що це я.
— Хто це був? — запитав у Римі полковник Паршіл.
— Той самий голос, — відповів щиро занепокоєний генерал Штирхер. — Тепер він узявся за мене.
— Що йому треба?
— Та бог його зна!
— А що він сказав?
— Те ж саме.
— «Т. С. Еліот»?
— «Т. С. Еліот» — і більше нічого!
На генерала Штирхера зійшла заспокійлива гадка: можливо, це якийсь новий шифр чи пароль абощо?
— Нехай хтось перевірить у відділі зв’язку, чи не введено часом новий шифр чи якийсь там пароль дня!
Служба зв’язку відповіла, що «Т. С. Еліот» не є ні новим шифром, ні паролем дня. Полковник Паршіл запропонував нову ідею:
— Ану, як я подзвоню до штабу двадцять сьомої повітряної армії? Може, вони щось знають? Там є такий писар, Зелензим, він наче непогано до мене ставиться. Це він якось нам підказав, що в наших циркулярах забагато води.
Колишній РПК Зелензим повідомив полковника Паршіла, що штаб двадцять сьомої повітряної армії не має жодних відомостей про жодного Т. С. Еліота.
— Ну, а як наші циркуляри сьогодні? — на радощах, що дірвався до вуха самого Зелензима, вирішив поцікавитись полковник Паршіл. — Води стало менше?
— Води вистачає,— відповів колишній РПК Зелензим.
— Не маю сумніву, що це робота генерала Бидла, — признався нарешті генерал Штирхер. — Пригадуєте, що він нам викинув з тим стендовим стрільбищем?
Генерал Бидл особисто відкрив приватне стендове стрільбище у полку Пескарта, щоб люди полковника відбували на стрільбищі якнайбільше часу — наскільки це дозволяють погодні умови та льотний розклад. Адже вісім годин стендової стрільби на місяць — чудове навчання для людей, завдяки цьому люди навчаються стріляти по летючих мішенях.
Данбар не любив ходити на стрільбище, бо для нього нестерпна була кожна проведена там хвилина і час минав не так швидко. Він підрахував, що кожна година, проведена на стрільбищі у товаристві таких колег-стрільців, як Тупермейєр та Везунбі, дорівнює сімнадцяти рокам, помноженим на одинадцять.
— По-моєму, ти просто псих, — одгукнувся Мудренджер на Данбарове відкриття.
— Ну то й що? — відказав Данбар.
— Псих, та й годі,— наполягав Мудренджер.
— А кому яке діло? — відказав Данбар.
— Мені діло! Навіть коли припустити, що життя й справді здаватиметься довшим, якщо…
— …триватиме довше, якщо…
— …триватиме довше… Триватиме довше? Гаразд, триватиме довше, якщо його сповнити нудьгою й усілякими там злигоднями, але…
— Ти хоч угадуєш, як швидко? — зненацька запитав Данбар.
— Га?
— Минають вони, — пояснив Данбар.
— Хто «вони»?
— Таж літа!
— Літа?
— Еге ж, саме вони, літа, — повторив Данбар. — Літа, літа, літа…
— Мудренджере, чого ти до нього прискіпався? — втрутився Йоссар’ян. — Ти хоч уявляєш, скільки це йому коштує?
— Дарма, — великодушно промовив Данбар. — У мене в запасі є кілька десятиріч. А знаєте, скільки потрібно часу, щоб минув рік, один рік?
— А ти затули пельку, — звелів Йоссар’ян Весслові, коли той почав був хихикати.
— Я оце згадав ту гладуху, — хихикнув Вессл. — Пригадуєш, на Сіцілії? Лису гладуху на Сіцілії?
— Слухай, краще б ти затулив пельку, — порадив Йоссар’ян.
— Не бери в голову, — мовив Данбар до Йоссар’яна. — Нехай собі хлопчина похихикає, коли йому так хочеться. Аби тільки мовчав.
— Гаразд, хихикай собі, коли хочеш.
— То ти знаєш, скільки потрібно часу, щоб минув рік? — знову звернувся Данбар до Мудренджера. — Ось скільки! — Він клацнув пальцями. — Секунду тому ти поступав до університету і на повні груди дихав озоном юності. А зараз ти вже старий-престарий дідуган.
— Дідуган? — аж підскочив від подиву Мудренджер. — Який дідуган? Що ти мелеш?
— Старий дідуган. Старезний!
— Ха! Який же я старий?
— Старезний… Щоразу, як ти летиш на завдання, смерть ширяє поруч з тобою. Тож чи можна бути старішим, незалежно од віку? А всього лише півхвилини тому ти ще ходив до школи, і розстебнутий дівочий ліфчик здавався тобі воротами до раю!.. А за якусь частку секунди до того ти був зовсім шмаркачем, і десять тижнів твоїх літніх канікул тяглися сто тисяч років та все одно закінчувались раніше, ніж тобі хотілося. Фіть! Літа мчать, мов кулі свистять… То як іще в біса можна сповільнити час?! — майже з люттю вигукнув Данбар.