День чи два Йоссар’ян сам-один перетравлював щойно здобуті відомості про Везунбі, а потім вирішив зробити добре діло — поділитися ними із самим Везунбі.
— Слухай-но, Везунбі,— зичливо шепнув він йому до вуха, коли вони перед щотижневим «молочним рейсом» до Парми зіткнулись у вузькому проході до парашутного намету, — ти знаєш, що в тебе в очах мушки?
— Що? — скинувся Везунбі, спантеличений вже тому, що Йоссар’ян узагалі до нього заговорив.
— У тебе в очах мушки, — повторив Йоссар’ян. — Мушки, розумієш? Ось чому ти сам їх не бачиш.
Здивований Везунбі відсахнувся від нього з острахом та огидою і, ображений, надовго занімів. Він мовчав, аж поки не опинився поруч із Тупермейєром у джипі на довгому й прямому шляху, що вів до штабу ескадрильї, куди метушливий майор Денбі, оперативник, викликав на попередній інструктаж усіх провідних пілотів, бомбардирів та штурманів.
Везунбі заговорив тихо, щоб його не почули ні водій, ні капітан Гадд, котрий витягся, заплющивши очі, на переднім сидінні джипа.
— Слухай-но, Тупермейєре, — невпевнено запитав він. — Глянь мені у вічі. Тільки чесно. Там немає… чи є… мухи?
— Муки? — знову закліпав Тупермейєр. — Які ще муки?
— Не муки, а мухи! Ну, мушки… — прошепотів Везунбі.
— Мушки? — знову закліпав Тупермейєр. — Які ще мушки?
— А ті, що в мене в очах.
— Ти що, маку наївся? — запитав Тупермейєр.
— Нічого я не наївся. Це Йоссар’ян наївся. А тепер, тільки чесно, у мене справді мушки в очах? Кажи сміливо, я стерплю все.
Тупермейєр кинув до рота ще одну жменю арахісових горішків і уважно подивився у вічі Везунбі.
— Не бачу я там жодних мушок, — нарешті заявив він.
Везунбі з величезним полегшенням зітхнув. У Тупермейєра на губах, підборідді й щоках повисли кришки від арахісових горішків.
— У тебе вся пика в арахісових кришках, — зауважив Везунбі.
— Краще вже мати кришки на пиці, аніж мушки в оці,— відрубав Тупермейєр.
Офіцерів п’яти інших екіпажів кожної ланки привозили грузовиками на загальний інструктаж, що відбувався на півгодини пізніше. Нижні чини, яких мало бути по троє в екіпажі, взагалі не брали участі в інструктажах. Їх закидали прямо на аеродром до підготовлених для польоту літаків, і вони разом з технічним персоналом чекали там, поки приїдуть офіцери. Тоді грюкнуть, відчиняючись, дверцята в задніх бортах грузовиків і треба негайно видиратись на літаки — запускати мотори.
Сперті на підпорки, двигуни нагадують довгасті цукерки на паличках. Та ось неквапом, немовби проти волі, починають крутитись пропелери, далі все швидше й швидше, все легше й легше, і ось уже, зненацька здригнувшись, літаки сердито відкидають підпорки, важко рушають з місця й незграбно, мов якісь незугарні, сліпі, кульгаві потвори, сунуть по всипаному гравієм полю до зльотної смуги, де, зрештою, шикуються в чергу. Потім, один за одним, швидко розбігаються і з диким, оглушливим ревом здіймаються в повітря, роблять повільний віраж понад строкатими маківками дерев, описують коло над аеродромом, усі на одній швидкості, кінець кінцем розбиваються на ланки, по шість у кожній, і над лазурним морем починають перший етап свого льоту до цілей, розташованих десь у Північній Італії чи Південній Франції. Машини невпинно набирають висоту, і, коли долетять до території противника, під ними буде вже понад три тисячі метрів.
І щоразу всіх вражало відчуття неземного спокою й цілковитої тиші, яку порушували хіба що сухі черги пробних пострілів з бортових кулеметів та випадкові, уривчасті й невиразні команди в навушниках, поки нарешті бомбардир у кожному літаку чітко оголосить, що машина зайняла бойову позицію й заходить на ціль. І завжди над головою світило сліпуче сонце, а в горлі ледь поколювало від розрідженого повітря.
Б-25, на яких вони літали, — то були стійкі, надійні двомоторні машини з довгими крилами і двома кілями, пофарбовані у тьмяний зелений колір. Єдиною їхньою вадою, на погляд Йоссар’яна, який сидів на місці бомбардира, був надто вузький лаз від його кабіни в критій плексигласом носовій частині до найближчого аварійного люка. Лаз являв собою тісний холодний квадратний тунель, що закінчувався аж у пілотській кабіні, під самими штурвалами. Такий дебелий хлопець, як Йоссар’ян, насилу міг у нього пропхатися. Штурман Аарфі, вгодований, кругловидий, з маленькими, як у ящірки, очицями та незмінною люлькою в зубах, теж мав клопіт із тим лазом. Тому, підходячи до цілі, Йоссар’ян ніколи не забував вигнати його з передньої кабіни, де вони сиділи вдвох. Це були напружені хвилини, сповнені важкого чекання, коли вже нічого не чуєш, нічого не бачиш, нічого не робиш, лише чекаєш — коли ж то зенітні батареї впіймають літак у приціл, одкриють вогонь і, якщо зуміють, відправлять тебе у царство вічного сну.