Кошмари навідували Голодного Джо з астрономічною регулярністю кожної ночі, коли він, виконавши чергову норму бойових вильотів, не літав більше на бомбардування, а вкотре вже чекав довгожданого наказу, який так і не надходив. Ніяке ходіння по муках не могло зрівнятися з тими тортурами.
Деяких аж надто вразливих людей в ескадрильї, як-от Жлобс чи капітан Флюм, нічні зойки Голодного Джо доводили до того, що на них самих починали нападати кошмари. Від намету до намету линули тоді серед ночі пронизливі прокльони, схожі на романтичні любовні трелі якихось химерних птахів-лайливців, тільки з вельми розпусною уявою. Незабаром підполковник Порк вирішив ужити найрішучіших заходів щодо негайного припинення таких нездорових, на його думку, тенденцій, що почали проявлятися в ескадрильї майора Майора. За його наказом Голодного Джо призначили пілотом на кур’єрський літак, що автоматично усувало його з ескадрильї на чотири ночі підряд і значною мірою оздоровлювало обстановку, зайво доводячи дійовість усіх заходів підполковника Порка.
Та як тільки полковник Пескарт підвищував норму бойових вильотів і повертав Голодного Джо до виконання військового обов’язку, той, усміхаючись, із легкою душею ввергався в нормальний стан смертельного страху, і всі його кошмари як рукою знімало.
Йоссар’янові зморщене, наче в мумії, обличчя Голодного Джо заміняло газети: виглядає погано — значить, усе гаразд; виглядає добре — значить, біда. Така аномалія в реагуванні Голодного Джо на навколишню дійсність спантеличувала геть усіх, та тільки не самого Голодного Джо.
— Які ще кошмари? — поцікавився він, коли Йоссар’ян запитав у нього про його кошмари.
— Ти б, може, сходив до Дока Дайліка? — порадив йому Йоссар’ян.
— Я — до Дока Дайліка? Чого б це я мав до нього ходити? У мене все гаразд.
— А кошмари?
— Уперше чую, — нахабно збрехав Голодний Джо.
— Може, він би якось їх зняв?
— А що, власне, знімати? — вишкірився Голодний Джо. — У кожної нормальної людини бувають кошмари.
— Як, щоночі? — обережно поцікавився Йоссар’ян, думаючи, що тут він його і впіймав.
— А чому б і не щоночі? — поцікавився Голодний Джо.
Й одразу все стало на свої місця. І справді, чому б не щоночі? Коли ти щоночі горлаєш із жаху, в цьому хоч якийсь є сенс, принаймні не менший, ніж у поведінці Везунбі, завзятого прибічника всіляких офіційних приписів; це ж він по дорозі до Європи, посварившись із Йоссар’яном, звелів Крахові, щоб той наказав Йоссар’яну приймати таблетки атабрину протягом усього перельоту. І знов-таки Голодний Джо виявився логічнішим за покійного Краха, який пішов просто до пекла без жодних погребних церемоній, коли Йоссар’ян удруге повів на ціль їхню ланку із шести літаків над Феррарою, і зенітники пробили Крахові один мотор.
Уже всьоме за останній тиждень, відколи полковник Пескарт добровільно викликався протягом доби знищити міст у Феррарі, бомба із жодного літака їхнього авіаполку не попала в ціль, хоча в бомбовий приціл у Б-25 можна легко розгледіти діжку з-під солоних огірків із висоти дванадцять тисяч метрів.
Крах був кощавий, сумирний хлопчина з Пенсільванії, він хотів од людей лишень одного — щоб його любили, та йому не судилося задовольнити навіть це своє скромне, соромливе прагнення. Замість того щоб його любили, люди Краха вбили, засмажили, як поганці смажать на багатті скривавлену жертву. І жодна душа в світі не почула навіть його передсмертних зойків у тому літаку з одірваним крилом, що вогняним смолоскипом ринув до землі. Крах нікому не заподіяв зла за все своє коротке життя, та все одно загинув у полум’ї над Феррарою, і сталося це сьомого дня, коли відпочиває всевишній, — після того як Макпростак розвернув головну машину і Йоссар’ян удруге повів ланку на ціль, бо на першому заході Аарфі геть розгубився і Йоссар’ян не зміг одбомбитися.
— То що, знову заходити? — понуро запитав свого бомбардира по внутрішньому переговорному пристрою Макпростак.
— Доведеться, — озвався Йоссар’ян.
— То заходити?
— Заходь.
— Двом смертям не бути, а однієї не минути, — проспівав Макпростак.
І вони повернули на ціль, хоча машини інших ланок розважливо кружляли віддалік у чистому, пронизливої блакиті небі, так що всі зенітки із дивізії «Герман Герінг» зосередили свою нищівну лють на них самих.