Щоранку вони робили обхід — троє бадьорих, діловито заклопотаних, заповзятливих базік із розгубленими очима; їх супроводжувала так само бадьора, діловито заклопотана палатна медсестра Качкіт, що теж по-своєму не любила Йоссар’яна.
— Ну, а сьогодні ж як? — нетерпляче запитував хтось із них, і всі четверо діловито зиркали на температурну картку в ногах його ліжка.
Вони не приховували свого роздратування, побачивши, що температура не падає.
— Як і раніше.
— Хм! Невже й досі не випорожнювалися? — чимраз вище зводив брови лікар у чині полковника.
Йоссар’ян мовчки хитав головою. Лікарі обмінювалися значливими поглядами.
— Дайте йому ще одну таблетку.
Сестра Качкіт слухняно занотовувала, що Йоссар’янові треба дати ще одну таблетку пургену, і одразу ж підбігала до сусіднього ліжка — слідом за всією процесією. Ні, не любили ці сестрички Йоссар’яна!
По правді ж, кольки давно минули; просто Йоссар’ян умів тримати язика за зубами, тож лікарі про це й не здогадувалися. А втім, певно, дехто здогадувався, що він час од часу таки випорожнюється, — тільки потай від усіх, тишком-нишком.
Узагалі Йоссар’янові страх як подобалося шпитальне життя. Годували тут цілком пристойно, а йому ще й подавали просто до ліжка. Хворі діставали додаткову порцію свіжозвареного м’яса; пополудні ж, у найбільшу спекоту, їм приносили холодний фруктовий сік або шоколадний напій. І, головне, опріч лікарів та медсестер, ніхто не докучав.
Щоправда, кожного ранку годину-другу доводилось займатися цензуруванням кореспонденції, зате потім можна було аж до вечора з чистим сумлінням бити байди. Тож у шпиталі Йоссар’ян мав усе, чого душа бажала, і міг залишатися там, скільки захоче, бо температура в нього стійко трималася майже на півтора градуса вище норми. Жилося йому навіть краще, ніж Данбарові, якому лиш тоді подавали до ліжка, як він падав на підлогу і розквашував собі фізію.
Постановивши пролежати тут аж до дня перемоги, Йоссар’ян повідомив усіх своїх знайомих та близьких, що він зараз у шпиталі, не пояснюючи, однак, з якої причини. Потім, у пориві натхнення, він написав, що йому доручають одне особливо небезпечне завдання. «Визвався, звичайно, добровольцем, бо ризик смертельний, але ж хтось мусить це зробити. Подробиці — як повернуся живий». І відтоді нікому ані рядка.
Офіцерів тримали у шпиталі окремо від нижніх чинів і щоранку примушували перечитувати їхні листи. Годі було вигадати щось марудніше, і невдовзі Йоссар’ян з розчаруванням переконався, що нижнім чинам живеться на цьому світі аніскілечки не веселіше, ніж вищим. Геть знудившись уже під вечір першого ж дня, він почав вигадувати різні забави.
«Смерть епітетам!» — якось вирішив він і не помилував потому жодного прикметника чи прислівника в жодному з листів, що пройшли через його руки того дня. Назавтра Йоссар’ян оголосив смертельну війну артиклям і винищив їх до пня, всі, як один, — і визначені, і невизначені. Та справжню радість творчості відчув він лише третього дня, коли зачорнив у листах усі слова, крім займенників, особових і безособових, від цього тексти стали куди драматичніші, а зміст їхній у більшості випадків набув широкого, майже універсального характеру.
Далі Йоссар’ян заходився викреслювати всі звертання й підписи, залишаючи решту тексту без змін. А в одному листі він замалював геть усе, крім привітання «Люба Мері», і приписав унизу від себе: «Жити без тебе не можу. О. Т. Святмен, капелан збройних сил США». Цей О. Т. Святмен був їхнім полковим священиком.
Вичерпавши до краю усі можливості листів, Йоссар’ян розгорнув наступ на конверти. Одним недбалим порухом руки, неначе сам господь бог, він відправляв у небуття будинки, вулиці, квартали, часом стирав з лиця землі цілі міста… «Поправка двадцять друга» вимагала, щоб на кожному процензурованому листі стояло прізвище офіційного цензора. Більшості листів він узагалі не читав. На нечитаних листах Йоссар’ян без вагання підписувався власним прізвищем. А на читаних залишав підпис свого улюбленого автора «Вашінгтон Ірвінг» або, навпаки, «Ірвінг Вашінгтон»,[1] щоб не набридало.
Цензурування листів мало серйозні наслідки: десь там, нагорі, по лунких коридорах генеральних штабів прокотилася хвиля занепокоєння, і незабаром у їхній палаті з’явився ще один симулянт, на цей раз таємний агент військової прокуратури Сі-Ай-Ді. Сіайдист одразу виказав себе, бо з ходу почав випитувати у всіх про офіцера на прізвище Ірвінг або Вашінгтон, а до того ж уже другого дня відмовився цензурувати листи, заявивши, що така нудота не для нього.