Палата на цей раз підібралась на славу: кращого товариства у Йоссар’яна й Данбара ще ніколи не траплялося. Одним із сусідів був двадцятичотирилітній капітан із ріденькими золотистими вусиками — пілот-винищувач; якось посеред минулої зими його збили над Адріатичним морем, і він навіть не застудився. Тепер же стояло жарке літо, капітана ніхто не збивав над водним простором, а він запевняв, що в нього грип. Праворуч од Йоссар’яна лежав, зберігаючи похітливу позу, — долілиць, — іще один капітан, приголомшена жертва любощів на природі, від яких йому залишився вікопомний сувенір — малярія в крові та слід москітового укусу на сідниці. Навпроти, через прохід між ліжками, влаштувався Данбар, а поруч нього — капітан артилерії, з яким Йоссар’ян більше не грав у шахи. Капітан був геніальний шахіст; граючи з ним, Йоссар’ян забував про все на світі, а це вже нікуди не годилося. Власне, саме тому Йоссар’ян і перестав грати з ним у шахи.
Крім них, у палаті ще лежав вельми грамотний паруб’яга із Техасу, котрий немовби щойно випав із кольорового голлівудського бойовика. Як істинний патріот, він був щиро переконаний, що людям порядним і грошовитим належить мати на виборах більше голосів, аніж усіляким там безробітним волоцюгам, проституткам, злочинцям, дегенератам, безбожникам та іншій непорядній, негрошовитій наволочі.
Того дня як до палати внесли Техасця, Йоссар’ян вишукував у листах слова, які хоч сяк-так римуються між собою. День був як день — довгий, задушний, безтурботний. Нещадна спека важко давила згори, тлумлячи всі звуки. Данбар нерухомо простягся горілиць, втупившись у стелю якимись скляними, немов у ляльки, очима. Він ревно намагався подовжити строк життя, наганяючи на себе нудоту. Данбар поринув у нудоту так глибоко, що Йоссар’ян навіть подумав, чи не віддав, бува, той уже богові душу.
Техасця поклали у ліжко посеред палати, і незабаром він заходився щедро ділитися своїми політичними поглядами.
— Отож-то й воно! — зненацька підвівшись у ліжку, із запалом вигукнув Данбар. — От я лежу й думаю — чого ж, думаю, нам бракує — бракує, і годі! А тепер от нарешті второпав. — Він смачно гупнув кулаком по долоні і врочисто проголосив: — Патріотизму нам, хлопці, бракує, ось чого!
— Правда, правда, правда! — гучно підхопив Йоссар’ян. — Гарячі сосиски на кожному розі, бейсбольна команда «Бруклін Доджерс», матусин яблучний струдель на день народження — ось за що ми всі гинемо! А хто гине за порядних людей?! І за те, щоб вони мали більше голосів на виборах?! Хто? А ніхто. Бо нема-таки в нас патріотизму — ось у чім річ. Ба, навіть матріотизму — і того в нас немає!
На прапорщика ліворуч од Йоссар’яна це не справило жодного враження.
— Начхати мені на все те, — байдужно буркнув він і втомлено повернувся до них спиною, вдаючи, що спить.
Такого товариського, душевного, щиросердого симпатяги, як той Техасець, досі тут не було. Не минуло й трьох днів, як його зненавиділа вся палата.
Варто було йому розтулити рота, як усіх починало сіпати, як од корости, тож люди тікали від нього хто куди — всі, крім хіба що вояка в білому, котрий не міг утекти. Вояк був з голови до п’ят запакований у марлю й гіпс. Він не міг поворухнути ні ногами, ні руками. До палати його внесли потайки серед ночі, отже, до самого ранку ніхто й гадки не мав про його існування. Аж раптом, прокинувшись, усі побачили дві химерні, задерті догори ноги і дві прямовисно підвішені, так само химерні руки, всі чотири кінцівки утримувалися в повітрі з допомогою свинцевих противаг, що зловісними чорними тінями нависли над його ліжком. Під ліктями в бинтах було вшито клапани на «блискавках» — вони правили воякові за губи, бо крізь них його накачували якоюсь прозорою рідиною з прозорого бутля. Із замурованої пахвини стирчала цинкова рурка, сполучена з тоненьким шлангом, по якому рідина з нирок невпинно скапувала до іншого закоркованого бутля. Щойно бутель на підлозі наповнювався, а бутель над ліктем відповідно порожнів, їх тут же міняли місцями, і перекачування таємничого зілля тривало далі. А самого вояка вони так і не бачили — тільки чорна рвана дірка зяяла в бинтах там, де мав бути його рот.
Вояка в білому поклали поруч із Техасцем, і той, сидячи боксом до нового сусіда, з ранку до вечора, смачно розтягуючи слова, вуркотів йому щось приємне, заспокійливе — од щирого серця. Вояк у білому не відповідав, та це Техасця аж ніяк не бентежило.
Двічі на добу їм міряли температуру. Вранці, тільки-но всі прокидалися, а потім під вечір до палати навідувалася друга сестра, міс Занудер, із банкою градусників і, неквапливо ступаючи по колу від ліжка до ліжка, наділяла кожного хворого градусником. Воякові в білому вона теж умудрялася встромити градусник, обіперши його об нижній край дірки над ротом. Потім поверталась до першого ліжка, забирала градусник, записувала температуру і так знову по колу обходила всю палату, від ліжка до ліжка.