— Я міг би розповісти ще про десяток таких випадків, — сказав Катага.
— Постарайся не перейматися цим, батьку, — знову попросила Мел. — Знаю, що ти помреш так само красиво, як і Брог.
— Так, так... Але якщо подумати, смерть Брога була досить простою, невибагливою, — очі в Катиги заблищали. — Я хотів би чогось по-справжньому величного, чогось болісного, складного й захопливого на кшталт того, що призначено посланцеві.
Мей відвернула погляд:
— Ти забагато хочеш, батьку.
— Авжеж, справді, — кивнув Катага. — Добре, одного дня...
Він усміхнувся сам до себе. Атож, такий день настане! Розумний і сміливий чоловік усе тримає у власних руках і готує собі жорстоку смерть, замість того, щоб покірно чекати, поки про нього згадає забудькуватий жрець. Хай би це називали блюзнірством, або чим завгодно, внутрішній голос підказував Катазі, що людина має право помирати тією смертю, яку сама обере, й у таких муках, яких забажає, — звісно, вона здатна це собі влаштувати.
Згадка про надрізану лозу наповнила радістю його серце. Яке щастя, що він так і не навчився плавати!
— Ходімо, — звернувся він до Мел. — Час вітати посланця.
Вони разом із усіма мешканцями села рушили до місця приземлення кулі.
Річард Хадвелл відкинувся на спинку крісла й витер піт з чола. Останні тубільці щойно залишили його корабель, він ще чув їхні співи та сміх, з якими вони у вечірніх сутінках поверталися до села. У кабіні пілота розливався запах квітів, меду й вина. Гудіння барабанів, здавалося, ще відлунювало від сірих металевих стін.
Він усміхнувся, про щось згадав, дістав записник та ручку й записав:
«Це прекрасна планета величних гір та бурхливих гірських потоків, чорних піщаних пляжів, зеленої рослинності джунглів, великих квітучих дерев у лісах».
«Непогано сказано», — подумав Хадвелл. Він зосереджено стиснув губи й продовжив:
«Тубільці належать до гуманоїдної раси, смагляві, гнучкі та спритні. Вони зустріли мене квітами й танцями і виявили ознаки радості та дружнього ставлення. Я без жодних проблем за допомогою гіпнотичного методу опанував їхню мову й незабаром почувався ніби вдома. Вони доброзичливі й веселі, делікатні та ввічливі, безтурботно живуть у гармонії з природою. Який чудовий приклад для Цивілізованої Людини!
Мимоволі сповнюєшся симпатією і до них, і до Тангукарі — їхнього доброго божества. Залишається сподіватися, що Цивілізована Людина, цей злий геній руйнації та безумства, не сягне сюди, щоб вивести цих людей зі стану впевненості й радості».
Хадвелл вибрав кращу ручку й продовжив: «Тут є дівчина на ім'я Мел, яка...». Він закреслив і написав: «Чорнява дівчина на ім'я Мел, невимовно гарна, підійшла до мене і глибоко зазирнула у мої очі». Потому викреслив і це.
Насупився, спробував написати якось інакше: «Її ясні карі очі обіцяли таке щастя... Її маленькі рожеві вуста тремтіли, коли я... Хоча її тендітна рука затрималась у моїй лише на коротку мить...».
Він зім'яв аркуш. Це все наслідки вимушеного целібату впродовж п'яти місяців космічної подорожі, — вирішив він. Краще повернутися до головних питань, а Мел поки що залишити. Він написав:
«Доброзичливий спостерігач має багато можливостей для допомоги цим людям. Але відчуваю сильну спокусу: не робити нічого. Боюсь зруйнувати їхню культуру».
Хадвелл закрив записник, глянув з ілюмінатора на далеке село, освітлене смолоскипами. Й знову розгорнув на чистій сторінці:
«Однак їхня культура справляє враження сильної та гнучкої. Певна допомога буде їм на користь. І я, мабуть, таки допоможу».
Він відклав ручку.
Наступного дня Хадвелл почав свої добрі справи. Він виявив, що багато ігатійців потерпають від хвороб, які передаються москітами. Зі знання справи Хадвелл підібрав антибіотики й зміг вилікувати всіх хворих, крім безнадійних. Далі порадив спустити воду із застійних водойм, де розмножувалися москіти.
Поки він лікував хворих, Мел супроводжувала його. Прекрасна ігатійка швидко засвоїла деякі прості прийоми допомоги недужим, і Хадвелл високо цінував її старанність.
Незабаром село позбулося всіх серйозних хвороб. Тоді Хадвелл почав проводити дні в гаю неподалік Ігаті, де відпочивав і працював над своєю книгою.
Одного разу Лаг призначив зібрання селян для обговорення важливих питань.
— Браття, — промовив старий жрець, — наш друг Хадвелл зробив багато прекрасних справ на благо жителів нашого села. Він вилікував наших хворих, тож вони можуть жити далі, сподіваючись на дарунок Тангукарі. Тепер Хадвелл стомився і відпочиває на сонечку. Отже, він чекає на винагороду, по яку прибув сюди.