— Хіба на таке не варто зачекати? — запитала вона.
Старий жрець стиснув жезл і наморщив чоло в задумі.
— Може, ти й маєш рацію, — промовив він повільно. — Атож, швидше за все, ти права.
Раптом він випростався й кинув на дівчину гострий погляд.
— Але скажи мені правду, Мел. Ти справді намагаєшся зберегти його для смерті? Чи просто хочеш зберегти його для себе?
— Він повинен отримати смерть, на яку заслуговує, — впевнено відповіла Мел, але зустрілася поглядом із жерцем і їй забракло сміливості.
— Цікаво, — сказав старий, — цікаво, що у тебе на серці. Побоююся, що ти схиляєшся до єресі, Мел. Ти, що була однією із найбільш ревних у своїй вірі!
Мел збиралася відповісти, але тут купець Васі забіг у святилище.
— Ідіть мерщій! — кричав він. — Селянин Іглей порушив табу!
Товстий, веселий Іглей помер страшною смертю. Він проходив звичним шляхом від своєї хати до центру села повз старе дерево з колючками, й воно несподівано гепнулося просто на нього. Колючки пронизали його наскрізь. Очевидці казали, що Іглей стогнав і звивався цілу годину, перш ніж помер.
Але відійшов він із посмішкою на обличчі.
Жрець глянув на натовп, що оточив тіло Іглея. Дехто прикривав рота долонею, приховуючи посмішки. Лаг підійшов до колючого дерева й оглянув його.
Він зауважив ледь помітні сліди пилки, трохи затерті й замазані глиною. Жрець звернувся до натовпу:
— Чи часто ви бачили біля цього дерева Іглея?
— Аякже, — озвався один із селян, — він завше обідав під цим деревом.
У натовпі хихотіли, вочевидь пишаючись витівкою Іглея. Звідусіль залунали жартівливі зауваження:
— Я ще дивувався, чому він завжди тут їсть.
— Ніколи не йшов до гурту. Казав, що любить їсти в самоті.
— Так отож!
— Мабуть, пиляв собі потроху.
— Напевно, не один місяць колупався. Дерево он яке тверде.
— Ох, і розумний був цей Іглей.
— Я вам скажу: він був простий селянин, ще й не надто ревний у вірі, а помер такою прекрасною смертю.
— Послухайте, люди добрі! — закричав Лаг. — Іглей вчинив немислимий злочин! Тільки жрець може подарувати насильницьку смерть!
— Якщо жерці нічого не бачили, то це їх і не стосується, — пробурмотів хтось.
— Ну то й що, коли це блюзнірство, — докинув хтось інший. — Іглей здобув собі прекрасну смерть. Це найголовніше.
Старий жрець сумно відвернувся. Він нічого не міг вдіяти. Якби він затримав Іглея вчасно, то вжив би проти нього найжорсткіших заходів. Іглей ніколи б не наважився влаштувати собі смерть і, мабуть, спокійнісінько помер би в ліжку в похилому віці. Але тепер було запізно. Селянин домігся таки свого, відлетів на крилах смерті до Рукечангі. Прохати бога покарати Іглея в потойбічному житті було, мабуть, марною справою, бо хитрий селянин там, на місці, точно вже якось зуміє виправдатися.
Лаг запитав:
— Хіба ніхто з вас не бачив, як він підпилює дерево?
Якби хто й бачив, то не признався б. Лаг знав, що вони всі в змові. Попри те, що він змалечку навчав цих людей релігійних правил, вони все одно намагалися перехитрувати жерців.
Якби ж вони могли нарешті зрозуміти, що незаконна смерть ніколи не буває такою приємною, як смерть зароблена, заслужена і виконана за всіма урочистими ритуалами?
Він зітхнув. Життя іноді буває таким важким.
За тиждень Хадвелл записав у щоденнику:
«Уперше стикаюся з таким народом, як ігатійці. Я живу серед них, їм і п'ю з ними, спостерігаю за їхніми обрядами. Я їх знаю і розумію. І правда про них вражає, якщо не сказати більше. Річ у тім, що ігатійці не знають війни. Таке важко навіть уявити Цивілізованій людині! У їхній історії та усних переказах немає жодної згадки про війну. Вони просто не можуть зрозуміти, що це таке. Наведу такий приклад.
Я намагався пояснити, що таке війна Катазі, батькові незрівнянної Мел. Чоловік почухав голову й запитав:
— Ти кажеш, коли багато одних людей убивають багато інших, то це війна?
— Ну, приблизно так, — сказав я. — Тисячі людей убивають інші тисячі.
— У такому разі, — сказав Катага, — багато людей помирають одночасно однією смертю?
— Ну, так, — відповів я.
Він довго над цим думав, потім повернувся до мене й мовив:
— Не дуже добре, якщо багато людей помирають одночасно однаковою смертю. Жодного задоволення. Кожна людина повинна помирати власною смертю.