— О, ні! Я не гідний такої честі, — розгубився Хадвелл.
У натовпі, враженому його скромністю, зчинився гамір.
— Повір мені, — твердо запевнив Лаг, — ти гідний цього. Чи приймаєш Найвищий Дар, Хадвелле?
Хадвелл глянув на Мел. Не зміг зрозуміти виразу її прекрасного обличчя. Глянув на жерця. Обличчя Лага залишалося незворушним. Натовп мовби занімів. Хадвелл глянув і на Інструмент. Вигляд пристрою чомусь не надто його надихав. Закралися певні сумніви.
Може, він неправильно зрозумів цих людей? Цей інструмент у прадавні часи, безперечно, використовувався для тортур. Ці колючки та гачки... А для чого тут решта деталей? Хадвелл спробував уявити можливе застосування деяких, і його пройняв дрож. Натовп тісно зімкнувся перед Хадвеллом. Позаду був лише вузький виступ скелі, а під ним — прірва футів на тисячу вглиб. Хадвелл знову глянув на Мел.
Її обличчя світилося любов'ю і відданістю.
Глянувши на селян, він помітив їхнє хвилювання. Чого це він, справді, стривожився? Хіба ці люди хотіли б зашкодити йому після того всього, що він зробив для села?
Інструмент, безумовно, має певне символічне призначення.
— Я приймаю Найвищий Дар, — сказав Хадвелл жерцеві.
Селяни закричали, їхнє радісне ревіння луною прокотилося в горах.
Вони з'юрмилися навколо Хадвелла, посміхалися, потискали йому руку.
— Церемонія відбудеться негайно, — сказав жрець, — у селі, перед статуєю Тангукарі.
І всі рушили назад. Жрець ішов попереду, Хад-велл і його наречена — посередині. Мел від початку урочистостей не промовила й слова.
Мовчки перейшли хисткий місток. На другому березі селяни щільніше збилися навколо Хадвелла, й він відчув напад клаустрофобії. Подумалося таке: якби не був цілком упевнений у їхній доброзичливості, міг би занепокоїтися.
Попереду були село й жертовник Тангукарі. Жрець поспішав туди.
Раптом почувся крик. Усі кинулися назад до мосту.
На березі річки Хадвелл побачив, що сталося. Ката-га, батько Мел, замикав процесію. Коли він дійшов до середини містка, лоза, яка несла основне навантаження, чомусь обірвалася. Катага зумів зачепитися за тоншу лозину, але довго не протримався. Коли селяни прибігли, руки в нього ослабли, він пустився і впав у річку.
Хадвелл застиг від несподіванки. Нереально виразно побачив деталі жахливої картини: Катагу, що падав, посмішку на його обличчі, що свідчила про неймовірну мужність, білу піну на хвилях бурхливої річки, гострі скелі нижче за течією.
Катазі загрожувала неминуча страшна смерть.
— Чи вміє він плавати? — запитав Хадвелл у Мел.
— Ні, — відповіла дівчина, — він не хотів навчатися... О, батьку! Як же ти міг!
Клекотіння білих бурунів видалося Хадвеллу страшнішим за все бачене раніше, значно страшнішим за порожнечу космічного простору. Але батько його дружини був у небезпеці. Хадвелл мав діяти.
І він пірнув в крижану воду.
Хадвеллу вочевидь пощастило, бо коли він дістався Катаги, схопив його за волосся й поплив до берега, той був майже непритомний і не пручався. Дістатися берега Хадвеллу не вдалось. Течія підхопила обох і понесла: вони то зникали під водою, то виринали на поверхню. Надлюдським зусиллям Хадвелл зумів уникнути перших скельних виступів. Але ще страшніші стриміли попереду.
Селяни з криками бігли берегом.
З останніх сил Хадвелл гріб до берега. Його вдарило об підводне каміння, і рука, що вчепилась у волосся Катаги, почала слабшати. Ігатієць потроху отямився й почав пручатися.
— Тримайся, старий, — видихнув Хадвелл. Берег був усього за якісь десять футів, але течія знову підхопила їх.
Хадвелл у відчаї підняв руку та вчепився у гілку. Так він тримався, опираючись шаленому натискові течії. За кілька хвилин селяни на чолі з жерцем ви-тягли обох чоловіків на берег.
Їх понесли до села. Хадвелл відхекався, повернувся до Катаги й кволо посміхнувся йому:
— Ну, старий, вискочили з халепи.
— Зануда! — Катага плюнув на Хадвелла й пішов геть.
Хадвелл подивився йому вслід і знизав плечима.
— Мабуть, не в собі від пережитого… — І звернувся до селян: — То що, почнемо церемонію Найвищого Дару?
Селяни знову його обступили, але їхні обличчя не віщували нічого доброго.
— Еге! Найвищого Дару захотів!
— Що він за людина така.
— Після того, як витяг бідолашного Катагу з річки, ще язик йому повертається...
— Власному тестю життя рятує!
— Така проклята людина, — виніс остаточний присуд Васі, торговець, — не заслуговує на смерть!