— Може, тому, що я не повертався до корабля, — зізнався він. — Я невдовзі виявив, що запаси більше не потрібні. Це ж треба — я вважав, що відчинив усі відсіки, але насправді не пригадую...
Дівчина побачила напис на стіні.
— Що це?
— Я хотів залишити такий пам'ятник.
— Хто ж це прочитає? — слушно поцікавилася вона.
— Та, мабуть, ніхто. Це була дурна ідея.
Він зосередився на цій думці. За кілька хвилин гранітна стіна очистилася.
— Я досі не розумію, як ти змогла вижити, — спантеличено повторив він.
— Але ж якось вижила. Я не розумію, як ти це робиш, — вона показала на стільці й стіну, — але тепер визнаю: ти справді можеш це робити. Чому ж ти не можеш прийняти того факту, що я жива?
— Не ображайся, — пробурмотів чоловік, — мені дуже потрібне чиєсь товариство, особливо жіноче. Це просто… відвернися на хвилинку.
Дівчина, мабуть, не зрозуміла, навіщо, але виконала його прохання. Він швидко знищив щетину на обличчі й створив чисті напрасовані брюки та сорочку. Скинув подертий однострій, переодягнувся, знищив ганчір'я. Потім дещо пригадав і створив гребінець та розчесав скуйовджене темне волосся.
— Усе гаразд, — звернувся до дівчини, — можеш дивитися.
— Непогано, — вона з посмішкою оглянула його.
— Дозволь зачесатися твоїм гребінцем, — попросила дівчина, — і, будь ласка, може, й мені зробиш одяг? Загалом, дванадцятий розмір, але може бути десь трохи ширше — у потрібних місцях, звичайно.
З третьої спроби йому вдалося зробити все правильно — ніколи не думав, що жіночі форми можуть виявитися аж настільки оманливими. Насамкінець він зробив для неї пару золотавих босоніжок на високих підборах.
— Трохи затісні, — повідомила вона, взуваючись, — і не надто практичні за відсутності тротуарів. Але красно дякую. З твоїми здібностями можна було б не турбуватися через подарунки на Різдво.
Її темне волосся виблискувало у сонячному промінні, й дівчина здавалася дуже привабливою і теплою — людською.
— Спробуй, може, ти теж можеш створювати, — запропонував він, бажаючи розділити з нею свої неймовірні нові можливості.
— Я вже намагалася, — зітхнула вона, — та не виходить. Світ і досі належить чоловікам…
Він спохмурнів.
— Тоді як я можу бути абсолютно впевнений, що ти справжня?
— Ти знову за своє? Пам'ятаєш, як ти мене створив, володарю? — засміялася вона, нагинаючись, щоб послабити ремінець на взутті.
— Ну, я думав… про жінок, — похмуро озвався він. — Можливо, я й створив тебе, але вві сні. Чому б моїй підсвідомості не мати такої сили, як у свідомого розуму? Я міг тебе запам'ятати і відтворити твій образ. І ти була б надзвичайно схожою на справжню. Тож якби тебе створила моя підсвідомість, вона зробила б це так, щоб свідомість ніколи не дізналася про це.
— Ти просто смішний!
— Адже якби мій свідомий розум про це довідався, — вів він далі, стараючись не відволікатися на сторонні думки, — то не сприйняв би твого існування. Загалом твоя функція, як творіння моєї підсвідомості, полягає в тому, щоб не дати мені дізнатися про твоє штучне походження. Щоб у будь-який можливий спосіб, за допомогою будь-яких логічних висновків довести, що ти існувала раніше…
— Ну, тоді давай подивимось, як тобі вдасться створити жінку, якщо твій розум на таке здатний! — дівчина рвучким рухом схрестила руки й відкинулася на спинку стільця.
— Гаразд, спробую.
Він дивився на стіну печери, на тлі якої почала з'являтися жінка. Вона формувалася поступово: одна рука виявилася закороткою, ноги — задовгими. Він цілковито зосередився й зміг трохи виправити пропорції. Але очі в жінки були розташовані якось дивно, під кутом, а плечі та спина мали неприродні обриси. Чоловік створив оболонку без мозку та внутрішніх органів, автомат. Наказав їй говорити, але з рота в тієї істоти вилітали самі бульбашки повітря, бо їй не дали голосового апарату.
Він зітхнув і знищив недолугий витвір.
— Я не скульптор, — здався нарешті, — й не Бог.
— Я рада, що аж тепер ти це зрозумів.
— Це ще не підтвердження, — впирався він і далі, — що ти справжня. Не знаю, на що здатна моя підсвідомість.
— Зроби щось для мене, — раптом попросила дівчина. — Я втомилася слухати цю дурню.
Він зрозумів, що завдав їй болю. Скривдив єдину людину, яка залишилася з ним на Землі. Кивнув, узяв її за руку й вивів з печери. На відкритій рівнині створив місто. Вже вправлявся у цьому кілька днів тому, тож цього разу вийшло набагато краще. Пригадуючи малюнки й колишні дитячі уявлення про «Тисячу та одну ніч», обрав чорний, білий і рожевий кольори. Стіни сяяли рубінами, брама була з чорного дерева, оздобленого сріблом. Червоно-золотаві вежі прикрасив сапфірами. Величні сходи з молочно-білої слонової кістки тисячами мармурових сходинок вели до найвищого опалового шпиля. Він створив лагуни з блакитною водою, над ними пурхали маленькі пташки, срібні та золоті рибки звивалися в спокійній глибині.