Двоє ходили містом, і чоловік створював для дівчини троянди — білі, жовті, червоні, а ще — цілі сади небачених квітів. Між двох будівель, прикрашених шпилястими куполами, виник величезний басейн, на його гладіні тішила око барка під пурпуровим накриттям, а на ній — усі види страв і напоїв, які він міг пригадати.
Пара пливла лагуною, їх обвівав легенький вітерець, створений чоловіком.
— І все це несправжнє, — за деякий час нагадав він дівчині.
Вона посміхнулася.
— Неправда. До всього цього можна доторкнутися. Воно справжнє.
— Але чи залишиться все це тут, якщо я помру?
— Кого це хвилює? Крім того, якщо ти можеш створювати все це, то можеш вилікувати й будь-яку хворобу. Можливо, ти навіть здатний зупинити старість і смерть.
Вона зірвала квітку з похиленої над водою гілки й вдихнула її пахощі.
— Ти можеш зберегти квіти, щоб вони не зів'яли й не загинули. Можливо, ти зробиш те саме для нас. То в чому ж проблема?
— Ти хотіла б залишити Землю? — спитав він і затягнувся новоствореною сигаретою. — Хотіла б знайти нову планету, не зачеплену війною? Хотіла б розпочати все наново?
— Розпочати наново? Ти маєш на увазі... Можливо, згодом. Зараз не хочу навіть підходити до корабля. Це нагадує про війну.
Вони поплавали ще трохи.
— Тепер ти впевнений, що я справжня? — запитала дівчина.
— Якщо чесно — ні, — зізнався він, — але дуже хочу в це вірити.
— То послухай мене, — дівчина нахилилася до нього. — Я справжня.
Вона обійняла його.
— Я завжди була справжньою. Я завжди буду справжньою. Ти хочеш доказів? Ну, я знаю, що я справжня. І ти це знаєш. Які ще можуть бути запитання?
Він дивився на дівчину довгу мить, відчував, як її теплі руки обіймають його за шию, слухав її дихання. Він вдихав пахощі її шкіри й волосся, особливі, притаманні тільки їй.
Нарешті повільно вимовив:
— Я вірю тобі. Я тебе кохаю. Як… як твоє ім'я?
Дівчина замислилася на мить.
— Джоан.
— Дивно, — він знизав плечима, — я завжди мріяв про дівчину на ім'я Джоан. Як твоє прізвище?
Дівчина поцілувала його.
Над лагуною кружляли ластівки, яких він створив, — його ластівки; його рибки вигравали у воді, його місто, розкішне й блискуче, розкинулося аж до гір, укритих застиглою лавою.
— Ти не назвала мені свого прізвища, — нагадав нарешті.
— Прізвище для дівчини не має значення, бо вона завжди бере прізвище свого чоловіка.
— Ти ухиляєшся від відповіді!
Вона посміхнулася:
— Та невже?
Лаксіанський ключ
Річард Грегор сидів за тим самим столом у тому самому трохи занедбаному офісі компанії «ААА Головна міжпланетна служба дезактивації». Наближався полудень, але Арнольд, його партнер, ще не з'являвся. Грегор знову розкладав свій надзвичайно складний пасьянс. Раптом з холу почувся грюкіт.
Двері «AAA Головної» прочинилися, у щілину простромилася голова Арнольда.
— Що, в тебе короткий робочий день? — поцікавився Грегор.
— Я щойно забезпечив наше майбутнє, — заявив Арнольд, потім відчинив двері навстіж і гукнув:
— Хлопці, заносьте!
Четверо спітнілих вантажників затягли квадратну чорну машину завбільшки як слоненя.
— Ось, — гордовито вказав на неї Арнольд.
Він розрахувався з робітниками, заклав руки за спину, мрійливо примружився, оглядаючи машину.
Грегор відклав карти повільним рухом стомленої від життя людини, яка бачила всього на своєму віку. Далі підвівся та обійшов навкруг машини.
— Ну-ну… І що ж воно таке?
— Мільйон баксів просто у нас в руках, — повідомив Арнольд.
— Хто б сумнівався. Але що це?
— Безвтратний Виробник, — пояснив Арнольд, задоволено посміхаючись. — Я вранці проходив повз контору міжзоряного лахмітника Джо й побачив у вітрині цю штуку. І купив її, вважай, задурно. Джо навіть не знає до ладу, що воно таке.
— Так само, як і я, — зітхнув Грегор. — А ти хоч знаєш?
Арнольд опустився навколішки, намагаючись прочитати інструкцію, вигравіювану на передній панелі машини. Не оглядаючись, кинув: