Джим набрав номер, але лінія була зайнята.
— Я туди піду.
— Візьми і це з собою, — дружина подала йому паперовий пакет.
Капітану поліції Леснеру впродовж цілої ночі й цілого ранку довелося терпляче вислуховувати нескінченний потік звернень. Патрульні й сержанти з ніг збилися, а він стомився найдужче. Попри це він запросив пана Маллена до свого кабінету й вислухав його історію.
— Викладіть усе це на папері, — попросив Лес-нер. — Ми вчора пізно ввечері вже отримали дзвінок про Кармайклів від їхнього сусіда й розшукуємо їх
разом із чоловіком пані Карпентер. Це вже десяте за два дні.
— Десяте — що?
— Зникнення.
— О Господи! — видихнув Маллен і переклав паперовий пакет із руки в руку. — І всі з цього міста?
— Усі до єдиного тутешні, — кивнув капітан Лес-нер. — Ба більше — всі з житлового масиву Вейнсвілл, навіть фактично, з чотирьох кварталів цього масиву. Він назвав вулиці.
— Я живу саме там, — сказав Маллен.
— Я теж.
— У вас є певні здогади? Хто може бути викрадачем? — запитав Маллен.
— Скидається на те, що це не викрадач, — похитав головою Леснер, прикурюючи двадцяту за час цього чергування сигарету. — Жодних натяків на викуп. Зниклих безвісти нічого не поєднує. За багатьох з них викрадач зміг би вимагати лише якихось жалюгідних копійок. І чому відразу зникли стільки людей?
— Може, це якийсь маніяк?
— Усе може бути. Але як він зміг захопити цілі сім'ї? Дорослих чоловіків, міцних, як от ми з вами? І де він сховав їх чи їхні тіла? — Леснер сердито загасив сигарету, — Мої люди обшукали в місті кожен дюйм. Ми підняли на ноги кожного копа в радіусі двадцяти кілометрів. Поліція зупиняє автомобілі. І ми нічогісінько не знайшли.
— О, і ще тут ось що, — Маллен показав йому підробки.
— Біс його знає, що воно таке, — з досадою мовив капітан Леснер. — Не було часу займатися ще й цим. До нас уже надходили подібні скарги.
Задзвонив телефон, та Леснер на нього не зважав.
— Схоже на певну схему чорного ринку. Я надіслав деякі продукти в Олбані на аналіз. Перевіримо торгові точки. Може, це зроблено за кордоном. Насправді ФБР може… Клятий телефон!
Він схопив слухавку.
— Леснер слухає. Так. Так. Ти впевнена? Звичайно, Мері. Зараз буду, — він поклав слухавку. Його рожевощоке обличчя раптово сполотніло.
— Телефонувала сестра моєї дружини, — пробурмотів він. — Моя дружина зникла!
Маллен мчав додому з шаленою швидкістю. Вдарив по гальмах так, що ледь не розбив головою лобове скло, і вскочив до будинку.
— Філліс! — погукав він. Та де ж це вона? О, Боже, що, як і вона зникла…
— Ти чого кричиш? — Філліс вийшла з кухні.
— Я подумав... — він схопив її в такі міцні обійми, що жінка скрикнула.
— Що з тобою? — посміхнулася вона. — Ми ж не молодята. Півтора року, як одружилися.
Чоловік розповів їй усе, про що дізнався в поліцейській дільниці.
Філліс оглянула вітальню. Все тут ще тиждень тому здавалося таким привітним і милим. Тепер її вже лякала тінь під кушеткою, прочинені дверцята шафки змусили здригнутися. Жінка зрозуміла, що все це вже ніколи не буде таким, як раніше.
Постукали в двері.
— Не виходь, — попросила Філліс.
— Хто там? — запитав Маллен.
— Джо Даттон, ваш сусід. Гадаю, ви чули новини?
— Ну, так, — крізь зачинені двері відповів Маллен.
— Ми перегороджуємо вулиці, — сказав Даттон. — Перевірятимемо кожного, хто заїжджатиме сюди чи виїжджатиме звідси. Самі покладемо цьому край, якщо поліція не може впоратися. Хочете приєднатися до нас?
— Ви ризикуєте, — зауважив Маллен і відчинив двері. Біля порогу стояв невисокий, смаглявий чоловік у старій армійській куртці. Він стискав у руці замашну палицю.
— Ми повністю контролюємо ці квартали, — сказав Даттон. — Хай лишень спробують ще когось захопити.
Маллен поцілував дружину й приєднався до Даттона.
У другій половині дня в приміщенні школи відбулися збори. Там зібралися всі мешканці постраж-далих кварталів і багато інших жителів міста, які змогли пропхатися до зали. Насамперед вони дізналися, що попри всі перестороги з Вейнсвілла зникли ще троє людей.
Виступив капітан Леснер і повідомив, що він звернувся в Олбані по допомогу. Офіцери спецпри-значення вже виїхали, ФБР також цим займається. Офіцер чесно зізнався, що йому невідомо, хто й чому це робить. Леснер навіть гадки не мав, чому зникали люди з однієї частини Вейнсвілла.
Він також отримав відповідь з Олбані на запит про підроблені продукти: виявилося, що вони розповсюджені всім житловим масивом. Хімічний аналіз не показав слідів будь-яких токсичних агентів. Це заперечило попередню підозру про те, що такі харчі справляли на людей наркотичний вплив і змушували бозна куди йти з дому. Проте Леснер застеріг усіх від вживання цих продуктів, позаяк їх походження поки не з'ясоване.