— У кемпінгу? Ну, я ніколи не був у кемпінгу.
— Та ви тільки погляньте на нього! Хлопче, тобі слід повернутися до реальних речей. Тобі потрібні не вулиці й будівлі, а гори та річки.
Ланіган ще раз глянув на годинник і з полегшенням побачив, що він знову став золотим.
Він зрадів, бо заплатив за той годинник шістдесят доларів.
— Дерева та озера, — вправлявся у красномовстві Торстейн, — відчуття шовковистої травички під ногами, споглядання високих темних вершин на тлі золотавого неба...
Ланіган помотав головою.
— Я був за містом, Джордже. Мені це не допомагає.
Торстейн затявся на своєму:
— Ти повинен відкинути все штучне.
— Все воно здається однаково штучним, — сказав Ланіган, — дерева чи будівлі — яка між ними різниця?
— Будівлі зведені людьми, — пояснив Торстейн, — а дерева створив Бог.
Ланіган мав певні сумніви щодо обох тверджень, але не збирався ділитися ними з Торстейном.
— Можливо, щось у цьому є. Я подумаю.
— Обов'язково подумай, — наполягав Торстейн. — До речі, я знаю чудове місце. Це в штаті Мен, Томе, біля невеличкого озерця…
Торстейн був неперевершеним майстром нескінченних нудних описів. На щастя для Ланігана, сталася подія, яка відвернула їхню увагу. Загорівся будинок по інший бік вулиці.
— Чий це дім? — вигукнув Ланіган.
— Макелбі, — відповів Торстейн, — у нього вже друга пожежа за цей місяць.
— Мабуть, треба зчинити тривогу.
— Маєш рацію. Я сам це зроблю, — запевнив Тор-стейн. — А ти май на оці ту місцинку в Мені, про яку я тобі розповів, Томе.
Торстейн зібрався йти, і раптом сталося дещо досить кумедне. Ледь він ступнув на тротуар, бетон під його лівою ногою зробився рідким. Заскочений зненацька Торстейн загруз по гомілку, не встиг зупинитися й гепнувся долілиць.
Том поквапився йому на допомогу, поки бетон знову не затвердів.
— Усе нормально? — запитав він.
— Звихнув ногу, от дідько, — пробурмотів Тор-стейн. — Але начебто можу на неї ступати.
Він пошкутильгав повідомляти про пожежу. Ла-ніган залишився наглядати. На його думку, сталося спонтанне самозаймання. За кілька хвилин, як він і сподівався, вогонь так само миттєво згас.
Не можна радіти з чужої біди, але Ланігану було складно втриматися від зловтіхи через пригоду Тор-стейна. Навіть несподівана повінь на Мейн-стріт не зіпсувала йому настрою.
Потім він згадав свій сон, і його знову охопило сум'яття. Він поквапився до лікаря.
На цьому тижні приймальня доктора Семпсона був маленькою і темною. Старий сірий диван зник, на його місці стояли двоє крісел у стилі Людовіка ХV і висів гамак. Зношений килим переткався наново, на брунатній стелі виднілися підпалини від сигарет. Але портрет Андретті залишався на звичному місці, на стіні, й велика незграбна попільничка виявилася бездоганно вичищеною.
Відчинилися двері кабінету, вистромилася голова доктора Семпсона.
— Вітаю, — сказав він, — хвилинку зачекайте.
Голова лікаря сховалася за дверима.
Семпсон дотримався слова й швидко закінчив свої справи. Лангіан чекав не більше кількох секунд. Ще за мить він простягнувся на шкіряному дивані зі свіжою паперовою серветкою під головою. Доктор Семпсон запитав:
— Ну, Томе, як ваші справи?
— Так само, — поскаржився Ланіган, — навіть гірше.
— Сон?
Ланіган кивнув.
— Перекажіть-но його знову.
— Я б не хотів, — заперечив Ланіган.
— Боїтеся?
— Більше, ніж досі.
— Навіть зараз, ось тут?
— Так. Особливо зараз.
Лікар помовчав, дав Ланігану змогу заспокоїтися і мовив:
— Раніше ви говорили про свій страх перед цим сновидінням, але ніколи не казали мені, чому ви його так боїтеся.
— Ну... це звучить якось по-дурному.
Обличчя Семпсона було серйозним, спокійним, стриманим — обличчям людини, яка нічого не вважає дурницями, навіть принципово нічого не визнає не вартим уваги. Можливо, це була суто фахова маска, та Ланігана заспокоїв вираз обличчя лікаря.
— Гаразд, я скажу вам, — несподівано для себе погодився він і раптом затнувся.
— Я слухаю, — повторив доктор Семпсон.
— Ну, це тому… Словом, я вірю, що якось, незрозуміло…
— Так, продовжуйте, — заохочував його Семпсон.
— Ну, якось може статися, що світ із мого сну перетвориться на справжній, — він знову зупинився, потім продовжив, — і коли я прокинуся, то опинюсь у тому світі. І тоді той світ стане реальністю, а цей — сном.
Він обернувся до лікаря, щоб подивитися, як це безглузде одкровення вплинуло на нього. Якщо воно й збентежило Семпсона, він цього нічим не виказав. Лікар спокійно розкурив свою люльку вказівним пальцем лівої руки, який і далі тлів, потім дмухнув на палець, загасив його й мовив: