Купо довго молотив кулаками повітря, а потім його охопив гнів. Відступаючи назад, він наштовхнувся на стіну й подумав, що то на нього нападають ззаду. Він обернувся й накинувся на оббивку. Він підстрибував, плигав з одного кутка в інший, ударявся животом, спиною, плечима, качався долі, знову зривався на ноги. Він весь якось обм’як і валився додолу, як лантух з мокрим шматтям. Уся ця дивовижна вистава супроводжувалася страшними погрозами та диким гортанним риканням. Але в цій битві, схоже, на нього чекала поразка: дихання ставало уривчастим, очі вилазили з очниць, і здавалося, ніби його охоплює дитячий страх.
— Пробі! Убивають!.. Ану геть звідси, ви двоє. От мерзотники, ще й сміються! Он вона лежить, та дівка!.. Так уже сталося, нічого не поробиш... От бандюга, він вбиває її! Відтинає ножем ногу. Друга нога вже валяється на землі, черево розпанахане, всюди кров... О Господи! О Господи! О Господи!..
Весь залитий потом, зі злиплим на лобі волоссям, жахливий, він відступав, несамовито матляючи руками, наче хотів відігнати те огидне видиво. Двічі в нього виривався пронизливий стогін, раптом він перечепився п’ятами за матрац і навзнак звалився на нього.
— Пане, пане, він помер! — мовила Жервеза, стиснувши руки.
Практикант підійшов і відтягнув Купо на середину матраца. Ні, він не помер. Вони роззули його; босі ноги звисали із солом’яника й дриґалися самі по собі, одна біля другої, немов витанцьовуючи жвавий ритмічний танок.
Саме в цей час увійшов лікар. Він привів двох своїх колег — худого й товстого, — обоє з орденами, як і він. Усі троє нахилилися й почали уважно оглядати пацієнта, а потім упівголоса швидко заговорили між собою. Вони роздягли Купо до пояса, і Жервеза, звівшись навшпиньки, побачила його голий тулуб. Що ж! Тепер він здригався всім тілом, трясця пішла від рук і ніг до тулуба, який теж пристав до забави! Справді, живіт у нього смикався, як у маріонетки. Йому ніби лоскотали боки, пузо задихано сіпалося й ніби от-от мало луснути від сміху. Всеньке тіло ходором ходило — м’язи грали, шкіра натяглася, як на бубоні, волосся на грудях наїжачилося й ворушилося. Словом, усе це нагадувало кінець забави, останній галоп, як то кажуть, коли вже починає світати, а всі танцюристи беруться за руки й притупують закаблуками.
— Спить, — прошепотів головний лікар.
Він попросив обох колег звернути увагу на чоловікове лице. Повіки в Купо були заплющені, але все його обличчя пересмикувала нервова судома. Вигляд у нього став ще жахливіший: риси спотворилися, щелепа відвисла — бридка маска мерця, змордованого жаскими привиддями. Але лікарі зосередилися на ногах і дуже зацікавлено розглядали їх. Ноги танцювали далі. Дарма що Купо спав, його ноги продовжували танцювати. О! Їхній господар міг спати скільки заманеться, їм до того було байдуже, вони робили своє діло без поспіху і без забари, як справжні механічні ноги, ноги, що розважалися на свій лад.
Бачивши, як лікарі прикладали долоні до чоловікового тіла, Жервеза й собі захотіла помацати його. Вона тихенько підійшла, поклала руку йому на плече й тримала так зо хвилину. Господи! Що ж коїлося всередині? Усе тіпалося аж до глибин нутра; здавалося, навіть кістки гуляли. Хвилі дрожу линули звідкілясь іздалеку, котилися під шкірою, наче річка. Жервеза трохи натиснула долонею, і їй здалося, що навіть кістковий мозок волає від болю. На поверхні шкіри можна було побачити тільки легенькі хвилі, що утворювали заглибини, схожі на чорториї, але всередині, напевно, бушувала справжня буря. Яке гаспидське діяння! Кротяче діяння! Це горілка з «Пастки» шматувала його зсередини. Все тіло Купо було просякнуте нею, тож, звісно, це дійство мусило завершитися його згубою, його знищенням, безугавною трясцею, що охопила все його тіло.
Лікарі пішли. Жервеза, залишившись із практикантом, через годину тихо повторила:
— Пане, пане, він помер...
Але практикант, який дивився на ноги, заперечливо похитав головою. Голі ноги, що звисали з матраца, все ще танцювали. Були вони не дуже-то чисті, з довгими нігтями. Минуло ще декілька годин. Раптом вони випросталися й зупинилися. Тоді практикант повернувся до Жервези й сказав:
— От і все.
Тільки смерті вдалося спинити ті ноги.
Повернувшись на вулицю Ґут-д’Ор, Жервеза застала в Бошів цілий гурт кумась, які жваво про щось цокотіли. Вона подумала, що вони чекали на неї, аби почути новини, як попередні кілька днів.
— Ґиґнув, — прочиняючи двері, спокійно мовила вона з вимореним і отупілим виразом обличчя.
Але ніхто її не слухав. У будинку заварилася якась катавасія. Ого! Цікавенька історія! Пуасон заскочив свою дружину з Лантьє. Подробиць ніхто до пуття не знав, тому кожне переказувало на свій лад. Словом, він неначе з-під землі виріс, коли ті двоє зовсім цього не чекали. З’являлися деякі деталі, що їх дами переказували, стиснувши губи. Побачивши таке видовище, Пуасон, звісно, втратив самовладання. Він перетворився на справжнісінького тигра! Цей небалакучий чоловік, що ходив наче з дрючком в одному місці, почав несамовито кричати й плигати. Більше ніхто нічого не знав. Лантьє, очевидно, спробував усе йому пояснити. Дарма, далі так тривати не могло. Бош сповістив, що панійка із сусіднього ресторану вирішила винайняти крамничку й торгувати в ній потрухами. Цей суціга-капелюшник обожнював потрухи.
Тим часом Жервеза, побачивши пані Лорійо та пані Лера, в’яло повторила:
— Ґиґнув... Господи Боже! Чотири дні отак дриґатися й ґвалтувати...
Обом сестрам не лишалося нічого іншого, як дістати свої хустинки. У їхнього брата було чимало недоліків, але, хай там як, він був їхній брат. Бош стенув плечима й досить голосно, щоб усі його почули, сказав:
— Тю! Одним п’яницею менше!
Від того дня Жервеза часто не тямила себе, тож чи не найбільшою розвагою в будинку було дивитися, як вона вдавала із себе Купо. Тепер її не треба було й просити, вона влаштовувала безкоштовні вистави, трясла руками й ногами, мимоволі скрикувала. Певно, цей нервовий тик залишився у неї після відвідин притулку Святої Анни, де Жервеза надто довго дивилася на свого чоловіка. Але їй не так щастило, як Купо: вона не вмирала від цього. У неї все обмежувалося мавпячими гримасами, за що хлопчаки на вулиці кидалися в неї капустяними качанцями.
Так Жервеза животіла багато місяців. Вона падала ще нижче, зазнавала найприкріших принижень і з кожним днем помалу помирала від голоду. Щойно в неї з’являлося кілька су, вона пропивала їх і пленталася п’яна. У кварталі їй доручали найбруднішу роботу. Якось увечері сусіди побилися об заклад, що вона не з’їсть дещо страшенно огидне; та вона з’їла, щоб отримати десять су. Пан Мареско вирішив виселити її з кімнати на сьомому поверсі. Але нещодавно в норі під сходами знайшли мертвим старого Брю, тож домовласник дозволив їй перейти до цієї комірки. І відтоді вона мешкала в комірчині дядька Брю. Там, на протрухлій соломі, вона цокотіла зубами і з порожнім животом промерзала до кісток. Схоже, земля не хотіла приймати її. Вона зовсім втрачала глузд, уже й не здогадувалася викинутися з сьомого поверху на бруковане подвір’я, щоб заразом з усім покінчити. Смерть забирала її повільно, шматочок по шматочку, волочила її до самісінького кінця цього клятого існування, на яке вона сама себе прирекла. Ніхто достеменно не знав, від чого вона померла. Говорили і так, і перетак. Насправді ж вона пішла на той світ через злидні, бруд і втому, через своє скалічене життя. Здохла, бо оскотиніла, — як казали Лорійо. Одного ранку, коли на сходах поширився сморід, сусіди згадали, що вже два дні не бачили Жервези; знайшли її в комірчині, вже позеленілою.
Забирати її прийшов дядько Базуж, з бідняцькою труною під пахвою. Того дня він теж добряче налигався, однак мав добрий настрій і був веселий, як горобець. Упізнавши клієнтку, з якою довелося мати справу, він, поки лаштував своє нехитре начиння, пустився у філософські роздуми.
— Усі там будемо... Нема чого спішити, місця там усім вистачить... А квапляться дурні: швидше все одно не буде... Я ж хочу тільки прислужитися. Одні хочуть, інші не хочуть. І як тут розібратися... Ось одна, що не хотіла, а потім захотіла. Отже, мусила чекати... Нарешті таки діждала і, їй-бо, вона на це заслужила! Анумо, веселіш!