І гості мусили чекати ще чверть години, тупцюючи в тисняві по винарні й штовхаючись ліктями з чоловіками, що заходили випити стаканець за шинквасом. Час від часу Бош, пані Фоконьє або Вишкварок полишали гурт й виходили на тротуар, поглядаючи на небо. Хмари й не думали розсіюватися: ставало все темніше, вітер здіймав із землі маленькі вихрики білої пилюги. Коли вперше вдарив грім, панна Реманжу перехрестилася. Усі тривожно перевели погляд на годинник, що висів над дзеркалом: була вже за двадцять хвилин друга.
— Почалося! — вигукнув Купо. — Це плачуть янголи.
Раптова злива поливала дорогу, якою тікали жінки, підібравши обома руками свої спідниці. Саме в цей дощ і прибула захекана й розгнівана пані Лорійо. Ставши на порозі, вона почала давати раду парасольці, що ніяк не хотіла закриватися.
— Чи десь таке бачено! — аж затиналася вона. — Прихопило мене ще коло дверей дому. Хотіла була вже піднятися назад. Саме так і треба було зробити... Ох і весіллячко! А я казала, що треба все перенести на наступну суботу. І дощ іде, бо мене ніхто не послухав! Тим ліпше! Тим ліпше! Хай те небо хоч розверзнеться!
Купо спробував її заспокоїти, та вона послала його до біса. Не він платив би за її плаття, якби його було зіпсовано. Пані Лорійо була в чорній шовковій сукні, в якій вона задихалася. Занадто туго затягнутий корсаж тиснув їй під пахвами, а вузька, як футляр, спідниця так обтягала ноги, що доводилося ходити зовсім коротенькими кроками. Однак усі присутні дами, зціпивши губи, заздрісно дивилася на її вбрання. А та навіть не помітила Жервези, що сиділа біля матінки Купо. Вона покликала пана Лорійо, попросила хустинку, а тоді, ставши в кутку винарні, старанно почала витирати одну за одною краплі дощу, що котилися по її шовковій сукні.
Тим часом злива раптово припинилася. Стало ще темніше, ніби настала блідо-синя ніч, яку пронизували довжелезні блискавки. Вишкварок жартома все повторював, що скоро з неба почнуть падати священники. А тоді вибухнула геть несамовита гроза. Протягом пів години лило як з відра і без угаву гуркотів грім. Чоловіки, що стояли біля дверей, дивилися на сіру пелену дощу, на бурхливі струмки, хмари водяного пилу, що здіймалися над плюскотливими калюжами. Злякані жінки сиділи, затуливши долонями очі. Ніхто не говорив, усім ніби перехопило подих. Коли Бош пожартував про грім, сказавши, що то на небі чхає святий Петро, ніхто навіть не усміхнувся. А щойно стало гриміти рідше й десь удалині, товариство знову занепокоїлося, почало лаяти грозу, погрожуючи хмарам піднесеними догори кулаками. Тепер з попелястого неба безперестанку сіялася дрібна мжичка.
— Уже по другій! — скрикнула пані Лорійо. — Не ночувати ж нам тут?!
Панна Реманжу запропонувала все-таки вибратися за місто, прогулятися хоча б до фортечного рову, але всі інші запротестували: дороги, певно, геть розвезло, і на траву навіть не сядеш; до того ж, здається, дощ не закінчився, і злива може початися знову. Купо, проводячи очима промоклого робітника, що спокійно собі йшов під дощем, пробурмотів:
— Якщо цей телепень, Халява, чекає нас на шляху до Сен-Дені, то сонячний удар йому не загрожує.
Усі засміялися, проте загальний настрій дедалі погіршувався. У гостей починав уриватися терпець. Треба було щось вирішувати. Ніхто, звісно, не хоче сидіти тут, туплячись одне в одного, до самого обіду. Отож протягом п’ятнадцяти хвилин, поки тривала невблаганна злива, усі морочили собі цим голови. Вишкварок запропонував пограти в карти; Бош, бешкетник з лукавою вдачею, знав одну простеньку веселу гру, що називалася «сповідник»; пані Ґодрон сказала, що можна піти на Кліньянкурське шосе поїсти пиріжків з цибулею; пані Лера хотіла, щоб хтось розповідав цікаві історії; Ґодрон не нудьгував, йому й тут було добре, він лиш сказав, що треба негайно сідати до столу. Кожна пропозиція викликала суперечки й невдоволення: це дурниця, а від цього всі позасинають, за це їх вважатимуть сопліями. А коли надійшла черга сказати слово Лорійо, він висунув чудову ідею — прогулятися кільцевими бульварами до цвинтаря Пер-Лашез, де, якщо буде час, можна поглянути на гробницю Елоїзи й Абеляра. Пані Лорійо не стрималась і вибухнула. Вона забирається звідси геть! От що вона зробить! Це що, якесь глузування? Вона вбиралася, мокла під дощем, і все лиш для того, щоб стовбичити у цій винарні! Ні-ні, годі з неї такого весілля, ліпше вона посидить удома. Купо й Лорійо мусили загородити собою двері.
— Ану, геть з дороги! Я йду звідси, хіба не чули?!
Коли чоловікові вдалося її вгамувати, Купо підійшов до Жервези, яка й далі спокійно сиділа собі в кутку й розмовляла зі свекрухою та пані Фоконьє.
— А ви чому нічого не пропонуєте? — запитав він, ще не наважившись звертатися до неї на «ти».
— О! Та я пристану на будь-яку пропозицію, — сміючись, відповіла вона. — Я людина невибаглива. Йти кудись чи не йти — байдуже. Мені й тут дуже добре, чогось більшого я не потребую.
І справді, обличчя Жервези світилося спокійною радістю. Відколи посходилися всі гості, вона до всіх говорила трохи стишеним зніченим голосом з розважливим тоном, не втручаючись у суперечки. Під час зливи, спинивши погляд, вона дивилася на блискавки й ніби бачила в цих раптових спалахах серйозні речі, десь далеко, в майбутньому.
Пан Мадіньє досі нічого не запропонував. Зберігаючи свою поважність працедавця, з розсунутими по боках полами фрака, він стояв, спершись на шинквас, довго попльовував і вирячував свої великі очі.
— Боже мій! — мовив він. — Можна ж піти до музею...
Тоді погладив підборіддя й, питаючись думки товариства, кліпнув очима.
— Там є давні пам’ятки, малюнки, картини, ціла купа всього. Дуже корисна річ... Може, ви там ніколи й не були. О! Це варто побачити, принаймні бодай раз.
Весільчани, перезираючись, міркували. Ні, Жервеза ніколи там не була, пані Фоконьє — теж, як і Боші, як і всі решта. Купо пригадав, що якось одного разу в неділю начебто заходив до музею, але нічого з тих відвідин не пам’ятає. Вагалися доти, доки пані Лорійо, дуже вражена поважністю пана Мадіньє, висловила думку, що пропозиція дуже гідна й доречна. Якщо вже всі пожертвували цілим днем і були гарно вбрані, то варто було б побачити щось для своєї просвіти. Усі присутні погодилися. Тоді, оскільки ще накрапав дощ, вони позичили в господаря винарні старі сині, зелені, коричневі парасольки, що їх колись забули відвідувачі, й рушили до музею.
Повернувши праворуч, весільчани попрямували до центру Парижа передмістям Сен-Дені. Попереду всіх знову йшли, майже біжучи, Купо й Жервеза. Пан Мадіньє вів тепер під руку пані Лорійо, а матінка Купо лишилась у винарні, щоб не набивати ніг. Слідом ішли Лорійо з пані Лера, Бош із пані Фоконьє, Вишкварок із панною Реманжу та подружжя Ґодронів у хвості. Було їх дванадцять осіб. Чимала валка розтягнулась тротуаром.
— О! Ми тут зовсім ні до чого, запевняю вас, — пояснювала пані Лорійо панові Мадіньє. — Ми не знаємо, звідки він її взяв, точніше, знаємо аж надто добре, але нам не варт про це говорити, правда ж?.. Мій чоловік мусив купити обручки. Сьогодні зранку, не встиг він ще й з ліжка підвестися, а вже довелось позичити їм десять франків, без яких не вдалося б усе як слід влаштувати... І що це за наречена, на весіллі якої нема жодного її родича?! У неї нібито є в Парижі сестра-ковбасниця. Але чому тоді вона її не запросила?
Вона примовкла і зупинилась, щоб показати на Жервезу, яка почала сильно накульгувати на похилому тротуарі.
— Подивіться на неї! Хіба таке бачено!.. Ох і шкандиба!
Це слово, «шкандиба», рознеслося серед товариства. Лорійо вишкірив зуби й сказав, що саме так її й слід відтепер називати. Проте пані Фоконьє стала на захист Жервези: не годиться насміхатися з неї, вона чиста, як кришталь, і вміє швидко поратися з роботою. Пані Лера, дуже схильна до неоднозначних натяків, назвала Жервезину ногу «звабною цяцькою» й додала, що багато чоловіків таке полюбляють, однак далі пояснювати не схотіла.
Діставшись кінця вулиці Сен-Дені, весільчани вийшли на бульвар. Перед потоком екіпажів вони зупинилися, а потім насмілилися перейти дорогу, що після зливи перетворилася на суцільний потік грязюки. Дощ починався знову, тож довелося розкласти парасольки; під тими жалюгідними парасольками, що колихалися в руках чоловіків, жінки попідбирали спідниці, і вся вервечка розтягнулася в цій багнюці від одного тротуару до іншого. Тоді двоє якихось шелегейдиків почали голосно насміхатися з них. Позбігалися перехожі, крамарі з веселими обличчями витягували шиї за своїми вітринами. Серед щільної юрби на сірому вогкому тлі бульвару пари весільної процесії вирізнялися яскравими плямами: темно-синя сукня Жервези, квітчаста полотняна сукня пані Фоконьє, канаркового кольору штани Боша. Штивність святково вдягнених чоловіків і жінок надавала карнавального вигляду блискучому сурдуту Купо й фраку пана Мадіньє; а чарівна сукня пані Лорійо, торочки пані Лера та потріпані шлярки панни Реманжу втілювали моди різних часів, демонструючи вбрання, що були розкішшю для бідних. Та найкумедніше виглядали головні убори чоловіків — старі капелюхи у ще доброму стані, які від довгого зберігання у темних шафах втратили весь свій лоск. Вони мали сміховинні форми: високі, широкі, гостроверхі, з чудернацькими крисами — загнутими, пласкими, надміру широкими чи й геть вузькими. Насмішок стало ще більше, коли в самому кінці процесії, наче у фінальній сцені спектаклю, пройшла в яскраво-фіолетовій сукні пані Ґодрон, чесальниця, яка була вагітна й мала величезний випнутий живіт. Весільчани тим часом не наддавали ходи, а навпаки, як малі діти, тішились увагою витріщак та розважалися їхніми дотепами.